Юрій Кужелюк: Все ж перемога буде за нами, не дивлячись на формулу Штанмайєра

Депутат Львівської міської ради Юрій Кужелюк (Громадянська позиція) ділиться своїми враженнями після чергової поїздки на передову.

На свято Покрови черговий раз відвідали бійців на лінії фронту. Наша поїздка тривала від 12-го до 16-го  жовтня. Багато часу забирає дорога туди й назад,  оскільки від Львова до Бахмута відстань складає 1300 км. На початку подорожі заїхали в Лисичанськ, а потім у прифронтову Попасну. Далі шлях лежав вздовж лінїї зіткнення через Новозванівку, Троїцьке, Світлодарськ до Новолуганського (відома Світлодарська дуга). Потім через  Зайцеве, Майорськ у Торецьк. Це район Горлівки, де лінія фронту проходить майже по межі міста.

У всіх перелічених точках зустрічалися з бійцями, які реально воюють в окопах, і передавали їм святкові подарунки. Взагалі такі поїздки важливі, можливо, не так з точки зору забезпечення, хоча потреби в армії звичайно ще є, а для простої уваги до содат. Вони відчувають, що ними цікавляться і цінують їхню роботу. Вони також до цих пір з повагою ставляться до дитячих малюнків та привітань, які ми їм привезли.

Звичайно ж не, зачіпаючи політичних уподобань, йшли розмови щодо "формули Штанмайєра". Хочу сказати, що нічого доброго про відведення військ ми не почули. Швидше навпаки і то у дуже жорсткій формі. Для розуміння ситуації поясню, що у більшості випадків бази ВОПів знаходяться у селах, тобто солдати живуть у хатах або якихось господарських приміщеннях і звідти заступають на бойове чергування в окопи. Вони знаходяться  на певній відстані від населеного пункту, який підрозділ обороняє. В хаті знаходиться кухня, медицина, харчі тощо. Так є і в районі Золотого-4. Окрім цього, вже знайомі позиції ворога, відомі сектори обстрілу, розташування мінних полів тощо. Не кажучи вже про піт, пролитий при ритті всіх окопів, трашей і укриттів та життя содат, втрачених при захоплені позицій.

І ось це все треба покинути і відійти в чисте поле та постійно жити під землею в бліндажах. І все це з великим ризиком того, що на покинуті позиції зайде противник і там закріпиться. Очевидно, що така ситуація призводить до втрат, які зростають, коли частина змінює знайомі позиції на незнайомі. Врешті вже видно, що всі оці "мирні ініціативи імені Штанмайєра" призвели до загострення бойових дій і практично кожен день ми чуємо про загиблих і поранених. Ясно, що все це не викликає ентузіазму у рядових солдат і командирів на передку, про яких ніби-то так турбуються владоможці на Печерських пагорбах. Наголошую, що це погляд ти,  хто несе службу в окопах, а не в штабах.

Далі ми відвідали дитячий будинок у Торецьку, куди привезли гуманітарну допомогу. Завідувачка цього будинку їздить у сіру зону і розвозить всі речі людям, які там живуть. І от подивившись на цих дітей, мені чомусь закралась в голову крамольна думка, що вони в житті доб'ються значно більшого, ніж багато наших виніжених діточок, яких ми надмірно оберігаємо від будь-яких труднощів. Якщо не зіб'ються з дороги, звичайно. Далі через Авдіїівку і у підрозділ, який звуть "Чорні Ангели". Це ті військові, які розвозять 200-х Україною. Служба тут, звичайно, морально важка, але необхідна, на жаль.

Взагалі в армії не принято вживати слава "трупи", "покійники", "поранені". Просто "двохсоті" або "трьохсоті". І взагалі, солдати не помирають, а просто ідуть від нас. Потім госпіталь у Покровську, де був неодноразово, частина у фронтовій Красногорівці, база "Госпітальєрів" у Павлограді і додому. Загалом наміряли понад 3000 км. Незважаючи на певну втому, відчуваєш моральне задоволення, що не сидів на дивані у соціальних мережах, а чимось доклався до спільної справи. Чого бажаю і всім іншим. Адже у нас, попри постійні зойки про зубожіння і біду, іде війна. І ось там можна побачити, що таке справжня біда. Особливо в тому дитячому будинку у Торецьку. Але все ж перемога буде за нами. Не дивлячись на "Штанмайєра".