Мефістофель Рудницького

Творчість та деякі моменти життя львівського літературного критика, літературознавця, письменника, поета та перекладача Михайла Рудницького.

Постать Михайла Рудницького (1889–1975) потрапила в поле уваги авторів Варіантів вже давно. Вітольд Мілош особисто знав професора Рудницького. Саме його спогади і нотатки про Михайла Рудницького дали поштовх для пошуків, а також посприяли переоцінці деяких фактів з життя та творчості галицького літератора. До того ж цей, 2019 рік, відзначився черговим сплеском уваги до Михайла Рудницького  зважаючи на святкування 130-річчя з дня його народження. Попри те, що Рудницький відіграв помітну роль в літературному житті Львова у ХХ столітті, до цього часу не встановили меморіальної дошки  в пам'ять про нього ні на будинку, де розташовувалась газета "Діло" (Площа Ринок, 10), редактором якої від був довший час, ні на будинку, де він мешкав та творив (вул. Устяновича, 6). 

Львівський літературознавець та поет Остап Сливинський у есе "Як перетворити слабкість на силу?", розмірковуючи над образом головного героя в українській історичній літературі, яка присвячена подіям Другої світової війни, наголосив, що в ній зазвичай присутні два типажі: герой чи жертва. Натомість в українській літературі відсутній твір, де би на авансцену вийшов "негерой", персонаж, який становив би тінь, критичну антитезу, третій вимір для струнких рядів героїв.

Сливинський вважає, що проблема в тому, що "ми не знаємо – і не хочемо знати – самих себе. Не готові бачити себе в різних ролях, по різні боки лінії оборони і нападу, провини і невинності... Не знаємо – і не хочемо знати – історій зачарувань і розчарувань тих, кого називають "колабораціоністами"; сюжетів каяття і його відсутності". Сливинський впевнений, що "якщо почати говорити про це, з цього …вийде не лише хороша література. З цього вийде впевненість у собі, тобто – сила".  Літератор переконаний, що такі історії потрібно писати і читати. Бо "побачити свої слабкості, а не лише силу, означає побачити себе як людей. І розповісти про себе як про людей, а не механізми з виконання певної історичної програми чи жертв якихось невмолимих обставин".

Життя та творчість Михайла Рудницького – це і є одна з таких непростих історій про талановиту людину, не героя і не жертву, яка в складну епоху шукала можливості для реалізації себе та свого таланту, а тому часто приставала на компроміси й робила вчинки, які важко було зрозуміти сучасникам, а також дуже непросто пояснити сьогодні, з відстані часу. Завдяки Іванові Франкові сучасники кликали Михайла Рудницького Мефістофелем. Вважається, що письменник так назвав Рудницького через його постійні саркастичні зауваження. Михайло Рудницький мав славу злосливого і дотепного публіциста.

Прізвисько Мефістофель, на думку Варіантів, все ж закріпилось за Рудницьким не так через його стиль викладу думок, як, передусім, через зовнішню подібність до відомого образу Мефістофеля: ті ж гострі риси обличчя, така ж чорна гостра борідка. А також через певні обставини в його біографії, яким складно дати логічне і вичерпне звичайне пояснення, а отож мимоволі зароджується підозра у впливах злих духів та демонічних сил.

Помилкою будуть сумніви щодо важливого місця Рудницького в літературних та культурних процесах Галичини минулого століття. Завдання цього тексту в іншому – привернути увагу до тих моментів, які зазвичай делікатно оминають дослідники. Відтак постать Рудницького подається переважно однобоко, а оцінка його літературного доробку видається до певної міри викривленою. Документи, які додають нові штрихи до портрету Рудницького, вдалось розшукати в архіві ЛДУ ім. Івана Франка. На жаль, Варіантам не вдалось відшукати приватний архів письменника. Останнім його хранителем була його друга дружина Людмила Захарій. Архів зник після її смерті.

В університетському архіві зберігаються дві папки персональних документів професора Михайла Рудницького. У них близько двох десятків екземплярів його особових карток і автобіографій, упорядковані ним переліки наукових та публіцистичних праць, а також ряд інших службових документів, переважно заяви про відпустку, відрядження, призначення і звільнення. Із особистих документів, які зазвичай подаються викладачами університету, є лише офіційно завірені копії диплому ВАК про присудження Рудницькому професорського звання в 1946 році та нотаріальна довідка, яку склали зі слів професорів Станіслава Старжинського, Карла Гадачека і Кирила Студинського про захист Рудницьким докторської роботи у Львівському університеті в 1914 році. Ось ці всі матеріали, якщо зважати на особливості радянської епохи та тодішніх вимог до ведення і складання офіційної документації, Варіанти й аналізували та порівнювали зі вже відомими фактами, зокрема, озвученими в спогадах сучасників професора.

Михайло Рудницький обіймав посаду професора Львівського університету з 1939 по 1975 рік з перервами. Також досить довгий час виконував обов'язки декана і завідувача кафедр. Призначали і поновлювали його на професорській посаді, як стало очевидним, виключно наказами ректора. Адже Михайло Рудницький так і не захистив кандидатської чи докторської робіт в тому форматі, який встановили в радянські часи. Він також не верифікував свої "докторські" праці, захистив в дорадянський період. Насправді їх мало би бути дві, однак жодна не збереглась ні в рукописі, ні в друкованому вигляді. Про першу чимало писали свого часу. В 1914 році Рудницький після закінчення навчання в університеті захистив роботу про творчість Івана Франка. Другу, як вказує Рудницький в автобіографії, він написав в Києві в 1915-1917 роках. Вона  присвячувалась принципам вступу до філософії Анрі Бергсона  і писалась "з метою обійняти посаду доцента в Київському університеті".

Відсутність повноцінного наукового докторського ступеню мали би стати вагомою перешкодою для роботи Рудницького в радянському університеті, але так і не стала. Відкритим залишається питання про те, на підставі чого Рудницький отримав диплом ВАКу про присудження професорського звання, адже вченого ступеню кандидата та доктора наук в нього не було, що підтверджує, наприклад, лист за підписом ректора ЛНУ Євгена Лазаренка. Разом з тим сьогодні також слід поставити під сумнів твердження про те, що в 1937 році Рудницький не став професором польського університету через його ідейні переконання. Очевидно, що для цього він не мав достатньо вагомих формальних підстав.

Після прочитання автобіографій Рудницького можна зрозуміти, що їх писала людина, яка добре усвідомлювала, що радянські спецслужби, насправді, не дуже обходило те, що в них викладена напівправда, яка вигороджувала автора перед тодішньою владою. Залежно від специфіки того чи іншого періоду радянського доби автобіографії складались російською чи українською, а в окремих епізодах автор додавав чи прибирав певні моменти або ж розставляв додаткові "правильні" акценти.

Ось лише один приклад на підтвердження таких вражень.У 1946 році Михайла Рудницького нагородили медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр." Цей запис є у всіх особових листках, починаючи з 1946 року. Цією медаллю, як відомо, "нагороджувалися робітники та інженерно-технічний персонал промисловості і транспорту, колгоспники, спеціалісти сільського господарства, науки, техніки, митці, письменники, службовці радянських, партійних, профспілкових та інших громадських організацій, які працювали не менше року в період з червня 1941 по травень 1945 рр. і своєю працею допомогли Радянському Союзу виграти Другу світову війну".

Водночас сам Рудницький подав наступну інформацію про своє життя в роки війни. Він детально пояснював, чому у червні 1941 року залишився в окупованому німцями Львові. Як стверджує Рудницький, це сталось через хворобу – жовтуху, яка завадила йому емігрувати разом з радянською армією. Далі уточнював, що в періоди з липня 1941 і по вересень 1942 років та з серпня 1943 по липень 1944 року він працював у Львові в бюро перекладів, а між вереснем 1942 та серпнем 1943 років – він переховувася від гестапо, відповідно, у селі Залуква біля Галича у селекціонера Терпиляка, і селі Гумене, біля Щирця у селянина Іленкова, де заробляв собі на життя приватними уроками.

"В 1943 і в 1944 році я довго лежав, хворий жовтухою. За весь час німецької окупації я не працював ні в якій установі і ніде не виступав" – наголошував Рудницький.

У цих фактах складно знайти зачіпку щодо "праці на допомогу Радянському Союзу в здобутті перемоги у війні". Але це радянську владу, вочевидь, тоді не дуже цікавило. 

Фактом, який до цього часу не потрапив в поле уваги дослідників, є те, що Рудницький двічі в своєму житті працював в бюро перекладів Болеслава Чурука. Вперше це сталось в 1914 році, на початку Першої світової війни, і тоді воно називалось Бюро судових перекладів. Вдруге – в роки Другої світової війни. Бюро знаходилось у самому центрі Львова на вулиці Академічній. Болеслав Чурук був його власником і керівником. Рудницький також стверджував, що саме Чурук передавав йому переклади для заробітків в моменти, коли він переховувався від гестапо за межами Львова.

Постать Болеслава Чурука є маловідомою. До війни він був молодшим викладачем середньої школи та професором славістики університету Яна Казимира й Академії торгівлі у Львові. Він також керував львівською філією Польсько-американського комітету допомоги дітям. Як вже з'ясували в наші дні, бюро Чурука в роки Другої світової війни активно надавало допомогу тим, хто переховувався від німців. В 1941-1944 роках професор Чурук та його співробітники допомогли декільком десяткам євреїв та врятували багатьом з них життя. Одним із них був Йозеф Ейнтов (тоді Ентенберг), біженець із гетто в Перемишлі. В 2010 році на підставі його подання Болеславу Чуруку посмертно надали звання Праведник народів світу.

Мати Михайла Рудницького, як відомо, була вихрещеною єврейкою. Саме єврейська громада Львова свого часу люб'язно допомогла Ользі Рудницький оселитись в нашому місті після смерті її чоловіка, знайти роботу і виховати п'ятьох дітей. В роки німецької окупації Львова Михайло Рудницький саме через факт свого напівєврейського походження, як стверджують сучасники, переховувався від гестапо. Він особисто ніде та ніколи не згадував про свої єврейські коріння.

Разом з тим, скидається на те, що це лише частина правди. Адже у вересні 1943 року у львівській опері відбулась прем'єра "Гамлета" в перекладі Михайла Рудницького. Відомо, що Рудницькому замовили переклад приблизно за рік до того, в вересні 1942 року. (Богдан Козак: В. Блавацький отримав дозвіл на поставу "Гамлета". Гадаємо, що це було не раніше, ніж у серпні – вересні 1942 р.) Весь період роботи над перекладом Рудницький регулярно навідувався до Львова. Він здійснив першу читку перекладу, також прочитав цикл лекцій для акторів, які брали участь в постановці і особисто був присутній на прем'єрі "Гамлета". Однак відмовився взяти участь в урочистій вечірці, яку влаштували після прем'єри.

Є й інші факти, які засвідчують, що в роки війни Михайло Рудницький в досить дивний спосіб переховувався від гестапо, адже активно долучався до українського театрального і літературного життя. Наприклад, збереглась афіша іншого спектаклю у львівській Опері "Купуємо-продаємо", де поміж авторів можна натрапити на одне з літературних псевдо Рудницького – Е. Стрийський. Відомо також, що в роки війни Михайло Рудницький дописував до журналу "Вечірня година", редактором якого був Ярослав Рудницький. 

Поза тим автобіографії і особисті листки Михайла Рудницького дозволяють уточнити хронологію та деякі інші факти його життя. Укладач збірки спогадів та творів Рудницького "Ворог целібату. Самовар" Іван Банах в розмові з Ларисою Крушельницькою стверджував: "Багато нез'ясованих моментів в біографії Рудницького, зокрема, незрозуміло, чому його не було призвано до австрійської армії в 1914 році, як молодшого брата Івана. Незрозуміло яким чином у квітні 1915 року він опинився у Києві, де став працювати вчителем гімназії. На той час Київ перебував у межах Російської імперії, яка вела війну з Австро-Угорщиною".

На це пані Лариса делікатно відповіла: "Дійсно, такі моменти ще довго будуть залишатись неясними. Однак відомо про його (Рудницького – ред.)  абсолютну політичну незаангажованість до подій, які зароджувались у той час по обидва береги Збруча. Можна здогадуватись, що він, як людина, віддана мистецтву, не бажав служити у війську, а щоб уникнути призову до діючої армії як підданий австрійського кайзера, перебрався за межі Австро-Угорщини водночас з російською армією, що відступала зі Львова".

Архівні документи, які написав сам Михайло Рудницький, підтвердили версію тих подій, яку виклала Лариса Крушельницька. Михайло Рудницький в автобіографії зазначав, що у травні 1915 року "не побажав вступити в австрійську армію, добровільно виїхав до Києва". Тобто він справді залишив Львів разом з російською армією, яка відступала. Іван Банах вважає, що іншим нез'ясованим моментом в біографії Рудницького є питання "чому Рудницький не емігрував у 1939 році, як його брати, сестра, врешті, дружина з дитиною".

Лариса Крушельницька спробувала пояснити це наступним чином: "Знаємо, що 1937 року його було обрано професором кафедри української літератури Львівського університету, але не затверджено польською владою. Можливо, у той час Рудницький був до якоїсь міри радянофілом. Підтримуючи контакти з наддніпрянськими літераторами, він завжди критикував галичан за надмірний консерватизм. За перших совітів Михайло Рудницький отримав посаду професора іноземної літератури у Львівському університеті, був урочисто прийнятий до спілки письменників України. До речі, в еміграцію не поїхала і теща Михайла пані Олесницька. Він дуже дбав про неї під час спільного мешкання у квартирі на вулиці Устияновича біля Політехніки. Одружився вдруге тільки після її смерті".

Михайло Рудницький в автобіографії натомість зазначав, що його дружина Марта Олесницька та донька Дарина залишили Львів не в 1939, а в 1944 році. Вони "в останні місяці війни виїхали зі Львова до Кракова і не повернулись". Також Рудницький писав, що в наслідок військових дій 1941-1944 роках всі члени його сім'ї опинились на території поза межами Радянського Союзу: "Де вони зараз і чи живі – невідомо. Антон, режисер опери, який відправився до США в 1937 році, живе у Нью-Йорку". В одному з варіантів автобіографії він навіть вжив епітет "бувші" щодо своїх рідних.

Всі ці відомості Рудницького варто поставити під сумнів. Відомо, наприклад, що Мілена Рудницька восени 1941 року перебувала у Львові, де збирала матеріали для книжки про період першої радянської окупації Галичини. Складно уявити, що вона не зустрічалась зі своїм старшим братом, який також у цей період був в місті. З іншого боку, схоже на те, що на відміну від Михайла, Мілена не боялась переслідування з боку гестапо через своє напівєврейське походження. Також Михайло Рудницький, вірогідно, був добре обізнаний про те, де оселились і чим займались на еміграції "бувші" члени його сім'ї, які були помітними постатями в українському еміграційному русі: брат Іван Кедрин-Рудницький обіймав посаду редактора українського часопису "Свобода". Це ж стосується й відомостей про дружину і доньку, які Рудницький вірогідно регулярно отримував з-за кордону.

Щодо радянофільства Рудницького, то схоже на те, що воно зародилось значно раніше, ніж на це натякає Лариса Крушельницька, і проявилось не лише в тісних творчих стосунках з письменниками надніпрянської України. Зі спогадів сучасників відомо, що в 1929-1932 роках Михайло Рудницький разом з Антіном Крушельницьким заснували у Львові видавництво "Нові шляхи", яке серед іншого видавало часопис з аналогічною назвою. Видавництво фінансувалось радянською владою і проводило прорадянську політику. Чому Рудницький про це не згадав в своїх автобіографіях? Втім, наприклад, як і про своє знайомство з з Миколою Зеровим у Києві.

Пояснити це можна тим, що Крушельницький та Зеров довший час в післявоєнному Радянському Союзі були забороненими персонами, "ворогами народу". Згадка про співпрацю з ними могла радше нашкодити Рудницькому, а не додати плюсів в кар'єрному зростанні. Рудницькому і без того було досить неприємностей з його прийомом та виключенням зі Спілки письменників. Про перше розповів свого часу О. Тарнавський у спогадах. У 1940 році під час вступу до Спілки поет та психолог Ярослав Цукровский закинув Рудницькому співпрацю з "буржуазною газетою "Діло". Врятував ситуацію Олександр Корнійчук, який став на його захист.

А поновлення  членства у Спілці після виключення в 1947 році Рудницькому довелось таки "відпрацювати". В автобіографії він наголошував на тому, що в 1947-1950 роках тісно співпрацював зі Всеслов'янським комітетом у Москві. Поміж іншого він написав "18 статей проти українських буржуазних націоналістів для канадської прогресивної преси". Відомо, що діяльність цієї радянської громадської організації курувалась ЦК ВКП(б) та КДБ, а головним її завдання в післявоєнні роки була "пропаганда політики СРСР, втілення сталінської ідеї єдності слов'янських народів під егідою СРСР".

Співпраця з комітетом припала на період виключення Рудницького зі Спілки письменників України. Саме в цей період Рудницький разом з Бєляєвим розпочав працю над збірником памфлетів "Під чужими прапорами". Адже вперше "Під чужими прапорами" українською мовою видали в Нью-Йорку в 1946 році (видання Ліги американських українців, лівої прорадянської ГО). Автором цього видання значився О. Мстиславець.

"Прошел ровно год, как книга сдана мною по Вашему указанию во Львов-ское издательство. ... и, наконец, Ярослав Галан, вернувшись с Белграда, привозит мне весть, что книга "Под чужими знаменами" вышла в Нью-Йорке" – писав Бєляєв в одному з листів до першого секретаря обкому партії Грушецького.

А вже потім (у 1954) було видання російською у "Молодій гвардії", де карикатури Григор'єва усі були з написами українською мовою. І з прізвищами авторів: Бєляєва та Рудницького. І лише за два роки вийшло друком видання українською мовою у Києві. 

Михайло Рудницький у міжвоєнному і повоєнному Львові був мотором культурного життя, учасником відомих творчих об'єднань, наприклад, Молодої музи, і важливих подій, автором сотень есеїв та декількох відомих книжок, особою ідеєтворчою та культуроформуючою.

Саме цей аспект передусім підкреслюється в більшості досліджень його літературної спадщини. В них Рудницький постає серед українців Галичини носієм віянь модернізму, літературного лібералізму, естетичної орієнтації на Західну Європу. Натомість всі ці дослідження не дозволяють зрозуміти витоки його літературної творчості, особливостей критичної манери писання і підходів до літературного аналізу. Здається найближче в тому плані була Софія Когут, яка вважала, що: "М. Рудницький був за своєю природою чутливим резонатором. І працював не з логікою та науковими теоріями, а з резонансами та враженнями — був своєрідним кривим (викривленим незмінною іронією) дзеркалом галицької культури, яке могло давати дуже цікаві й несподівані ефекти".

Вітольд Мілош, натомість, знаходить у творчості Рудницького багато літературних впливів його відомих сучасників. Дослідник вважає, що вирішальним серед них на формування літературної манери критика Рудницького справив літературний гуру Львова початку ХХ століття Остап Ортвін. Вважається, що Рудницький в молоді роки був його секретарем, але офіційних згадок про це нема.

"Манера Рудницького, як критика, є позиченою у Ортвіна, який вважав, що реалізм і правдивість літературного твору полягає не в тому наскільки реально в ньому передані події, а в тому  наскільки талановито автор вигадав історію, яка має здатність потім жити самостійно, без апеляцій до автора. Літературний твір сам має бути художньою цінністю" – розповідає Мілош.

Схоже на те, що саме ці ідеї Рудницький й озвучив, розпочавши на початку 30-х років дискусію серед українських літераторів про те, чи повинен письменник мати світогляд. А в 1932 році за її матеріалами він видав резонансну на той час працю "Між ідеєю і формою". Поза тим позиція показової аполітичності давала можливість Рудницькому уникати багатьох реальних проблем і подій, до яких він не вважав за потрібне озвучувати свою позицію.

"Погроми, ґетто лавкове, яке влаштував витончений правник проректор Льоншан дю Бер'є, його не обходили. Як казав колега Пачовський: То є штука. Я не пхаю тут ідей" – продовжує Мілош. 

Усі тексти Михайла Рудницького за манерою викладу залишають відчуття дежавю: літературознавчі нагадують гострі та дотепні виступи Боя-Желенського, театральна критика –   блискучі рецензії Антоні Слонімського. А от ідею літературної критичної праці "Від Мирного до Хвильового" представити українську літературу на Сході у вигляді арки він запозичив у блискучого критика та трубадура неокласиків Миколи Зерова. 1929 року у Києві вийшла друком книжка його есеїв "Від Куліша до Винниченка". Із Зеровим, нагадаємо, Михайло Рудницький зазнайомився у Києві 1918 року.

Літературно-критична творчість Михайла Рудницького радянського періоду також мала свою особливість. Виключення зі Спілки письменників через проблеми з попередніми етапами життя та творчості, змусило Рудницького обрати і дотримуватись безпечної та безпрограшної творчої стратегії.

"Він став репортером "Розмов у царстві мертвих". Герої усіх його подальших книжок – небіжчики. До них немає претензій  і вони не докоряють неретельному оповідачеві. І через цю обставину у назвах усіх його опусів неявно присутній лише один прикметник: "(мертві) Письменники зблизька", "(мертві) У наймах Мельпомени", "Ненаписані новели (про мертвих)", "Змарнований сюжет (із мертвими)". Також і в університеті Рудницький читає лекції лише про зарубіжних письменників-класиків і не торкається тем сучасної йому літератури. Таку тактику "мемуаристики" перейняли і пізніші радянські автори: Юрій Смолич у тотально вигаданих "Розповідях про неспокій", академік Микола Бажан, який бідкається через 40 років своїм паплюженням Юрія Яновського та фарисейськи волає "Вибач, Юро!" – пояснює Мілош.

У мемуарах "Письменники зблизька" Рудницький повертав забуті постаті галицької богеми. Однак робив це в специфічний спосіб – не утримувався від шпильок. Це також була своєрідна тактика, оскільки під виглядом критики він описував тих, кого інакше би не пропустила цензура.

"Це – не мемуари герцога Сен Сімона, якими надихався Пруст. Це – вигадані діалоги, які мають за мету довести мудрість та лояльність лише автора цієї белетристики. Якщо ж говорити про зміст, то тексти Рудницького, як критика, це завуальовані пасквілі. "Усе не те". А "те" виявилось другорядним, вторинним та й просто плитким. Як, наприклад, дівочі повісті Ірини Вільде, які є лише галицькою варіацією польських спроб написати щось схоже на дівочі романи парижанки Колетт про Клодіну" – стверджує Мілош.

Михайло Рудницький, як відомо, опікувався і допомагав Ірині Вільде, а також іншим молодим літераторам. Михайло Горинь, який був студентом Михайла Рудницького, також вважав, що про його мемуаристику складно сказати, "що є вигадка, а що правда".

"Як белетристичні оповідання про письменників вони не позбавлені цікавості, та не слід шукати в цих оповіданнях найголовнішого – достовірного фактажу, правди" – писав він.

Вважають, що переродження Рудницького з літературного критика в радянського пропагандиста було вимушене і спричинене його бажанням поновитись у Спілці письменників. Але не можна виключити й того, що Рудницький таки реально був налаштований на підтримку радянської ідеології та співпрацю з радянською владою. І розворот цей стався значно раніше Золотого вересня. Репресії ж радянської влади щодо нього носили радше показовий характер і створювали йому ореол мученика й образ свого в колах української дисидентської творчої інтелігенції та студентської молоді.

В перші дні вступу радянської армії до Львова у вересні 1939 року, Рудницький обійняв посаду редактора радянської газети "Вільна Україна", хоч перед тим займав аналогічну посаду в ліберальній газеті "Діло". А вже за місяць на сторінках "Вільної України" він таврував поета Євгена Маланюка: "Серед українських поетів були справжні носії зоологічного українського націоналізму, прикритого жовто-блакитною проституйованою ганчіркою… Маланюк пише баладу про головоріза, бандитського отамана Василя Тютюнника, руки якого забагнені кров'ю трудового українського народу, кров'ю трудящих євреїв, росіян, які рвалися до волі. Кровожерний кат Тютюнник ввижається Маланюкові, як "орел старого Риму", що "несе в залізних кігтях золотий тризуб"... Український націоналізм, прапороносцем якого в літературі є Маланюк і польський націоналізм – це спілка двох людожерів, які нищили проблиски сонця над знедоленим і окраденим ще так недавно народом Західної України".

Щодо подій 1947-1950 років, то історик Ярослав Дашкевич, згадував, що Рудницький тоді ж потрапив в кампанію гоніння учнів Михайла Грушевського, хоч і не був істориком, але "так було потрібно".

"Мабуть, для того, щоб припинити цькування, М. Рудницький погодився написати разом з В. Бєляєвим збірку памфлетів "Під чужими прапорами"... Ступінь співучасті М. Рудницького в написанні цього "твору" не дуже ясний. Як мені відомо, спершу співавтором для В. Бєляєва передбачалася Зиновія Франко (це – з її слів), але вона рішуче відмовилася. Після 1954 р. становище М. Рудницького в університеті стабілізувалося" – згадував Дашкевич.

Відомий радянський письменник Володимир Бєляєв, автор трилогії "Стара фортеця", за спогадами того ж Дашкевича був "безпосередньо зв'язаний з Москвою агент органів безпеки високого рангу (первісне прізвище Домбровський, поляк з польських фільварків у Кам'янці-Подільському (насправді його прізвище було Цісєвіч – ред.), фанатичний українофоб. Під час перебування у Львові він був активним учасником оргій, які влаштовували ректор І. Бєлякевич та його однодумці. Під час однієї з оргій В. Бєляєв важко поранив з вогнепальної зброї присутню жінку, викладачку університету Ольгу Тимофеєву (пізніше завідуюча кафедри французької філології в Уфі). Кримінальна справа проти В. Бєляєва порушена не була".

"Під чужими прапорами" були історично безграмотними та пропагандистсько цинічними. У цих текстах не існувало довоєнної Польщі зі санацією та осадництвом, а лишень гітлерівський реваншизм та заокеанські імперіалісти. Жодних таборів Берези Картузької, судових процесів проти українського населення та кривавої пацифікації українських сіл польською владою. Лише хижий та підступний німецький Генштаб Кайзера. І разом з тим це був збірник, де вперше в радянській інтерпретації розповіли про розстріл польських професорів на Вулецьких валах у Львові, військовий табір на Цитаделі, трагедію єврейського гетто у Львові та Танго смерті.

Невідомо, які саме розділи писав Бєляєвим, а які Рудницький. Але в памфлетах є місця, де таки відчуваються впливи Рудницького. Наприклад, Рудницький і Бєляєв пишуть про мандри Андрія Шептицького під іменем "галиціського адвоката доктора Олесницького", про загублений паспорт та про успіхи російської (царської) контррозвідки у викритті агента Шептицького-Олесницького. Ці рядки, припускає Мілош, написав справжній зять справжнього доктора Євгена Олесницького – професором Михайлом Рудницьким, першою дружиною якого була донька д-ра Олесницького. Вона та донька професора Дарина уже мешкали за "залізною завісою". Володимир Бєляєв на початках "Під чужими прапорами" навів згадку про Львів з оповідки Вільяма Сарояна про провінційне місто та пісеньку про "маленьку Манон". Оцю цитату йому, вірогідно, також підказав автор українського перекладу "Манон Леско" Михайло Рудницький.

Михайла Рудницького поховали на Личаківському кладовищі в 1975 році. Мілена Рудницька пережила свого брата на один рік. Вона померла у Мюнхені, але 1994 року урну з її прахом перевезли до Львова і поховали на Личакові у гробівці, де вже спочивав її брат – професор і літературознавець Михайло Рудницький. В 2012 році не стало Людмили Захарій. Питання про те, де зараз знаходяться архіви Михайла Рудницького, зокрема, і його щоденники, залишається без відповіді.