Собак і котів літом 33-го в селі не лишилося

Українці за час перебування у складі УРСР пережили три страшні голоди: 1921-22 рр., 1932-33 рр. та 1946-47 років. Найстрашніший з них – другий, тридцятих років. Саме він був штучно спланованою акцією радянської влади. Саме його організатори відбирали в селян останні хлібні зернини, залишаючи людей без надії на виживання. Цей голод сьогодні ми й називаємо Голодомором.

Голодомор 1932-33 року – акт геноциду українського народу, який організував уряд СРСР шляхом створення штучного голоду та навмисної конфіскації зернових та інших харчових продуктів в українців. При цьому, радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та експортувала його закордон, не пускаючи на територію України з інших країн допомогу людям, які голодували. Упродовж майже всього часу існування СРСР масове вбивство українців за допомогою Голодомору не лише замовчувалось радянською владою – навіть найменші згадки про нього заборонялися та за них можна було потрапити до в'язниці.

За час Голодомору, за оцінками істориків, загинуло 3 мільйони 941 тисяча людей на території УРСР та в Кубані, понад 6 мільйонів людей померли ненародженими. Що вже казати про зламану ментальність нашого народу, яка була закопана в землю разом із кістками українців катами тоталітарної системи. Утім, важко говорити про масштаб трагедії, якщо розмірковувати в загальному. Тому розповім конкретну історію однієї дивовижної особистості, яка пережила ці страшні часи та сьогодні готова ділитися своїми спогадами із молоддю, аби кожен знав, що ж означає це дивне слово – Голодомор.

Це Ганна Василівна Голубчик, або просто, як кажуть до неї сусіди, баба Ганя. Їй  94 роки. З-поміж усіх односельців вона вирізняється особливою говіркою та посивілим з молодого віку волоссям.

"Низенького зросту, худесенька, своїми виробленими від непосильної праці ручками вона і сьогодні не дає нікому спокою, бо й сама бабця – один суцільний неспокій. Підйом десь біля п'ятої ранку, так звикла ще за радянщини, бо працювала на хвермі. І цілісінький день вона скрізь – і в городі, і біля здоєного козиного молока, щось там чаклує, і біля господарства", – так розповідають про неї школярі, які приходять поспілкуватись із нею напередодні Дня пам'яті жертв Голодомору.

Доля почала випробовувати її ще змалечку. Народилася Ганна Василівна 24 жовтня 1926 року у селі Лука Літинського району Вінницької області в сім'ї Василя та Агафії Кириків. Сім'я, в якій народилася Ганна Василівна, була невелика: тато, мама і донька. Так вони й жили втрьох.

"Батько працював, мати поралася по господарству, а я цілісінькими днями бігала в лісі, збираючи гриби, ягоди, гралася біля ставу, а то й в полі батькам допомагала", – описує своє дитинство, ще не зіпсоване пошестю голоду Ганна Василівна.

Проте, настали голодні 1932-1933 роки. Зараз, коли вона зараз згадує про той час, сльози навертаються на її майже сліпі очі. Жінка добре пам'ятає, як помирали сусіди цілими сім'ями та як чекісти забирали в їхній хаті останню зернину.

"У нашій сім’ї, на щастя, не загинув ніхто, а от багато сусідів вимирали цілими сім'ями, пам'ятаю навіть, як їх виносили всіх разом, кидали на віз та відвозили десь за село. Як мала була, у нас вдома чекісти вишукували та відбирали останнє насіння квасолі, яке мати ховали за грубою у череп'яному глечику. Хто ще міг, шукали коріння дерев, варили суху траву і пили напій, який виходив. А собак і котів на літо 33-го року в селі не залишилося", – каже вона.

Нерідко, каже Ганна Василівна, збожеволілі від голоду люди вбивали, варили і їли своїх дітей. Таких людей односельці зневажали, але водночас розуміли, оскільки знали, що з людською свідомістю робить смертельний голод. Часом бабі Гані важко вдаватись до болючих, гірких спогадів, але бабуся нічого не пропускає, а коли розповідає, емоції беруть верх. Їхня родина вижила у те лихоліття, тому що сім'я була невеликою, а тато з досвіту і до вечора постійно шукав їжу в лісі. Мати Агафія ж ходила в Західну Україну міняти одяг на будь-які харчі.Але моторошні картини голоду і сьогодні приходять у сни.

На думку Ганни Василівни той голод спровокував, можливо, й ранню смерть матері. Утім, це не заважає їй бути життєрадісною, із посмішкою на обличчі няньчити внуків та правнуків і просто радіти своєму життю. Адже вона знає: те, що вона колись пережила, більше не повториться.

Організатори ходи наголосили на тому, хто справді є винним у смерті мільйонів людей та нагадали присутнім, що на наших східних кордонах відбувається те ж, що відбувалося під час Голодомору: цілеспрямоване та планомірне знищення українського народу, нехай і в менших масштабах. І єдина зброя, яка може допомогти нам сьогодні зберегти націю – усвідомлення себе як українців з усією історією та її чорними й білими сторінками.

У цей день меморіал бу сповнений людьми, зерном та свічками, що принесли люди для того, щоб показати свою пам'ять. Але найголовніше, щоб вона прокидалась не лише у той єдиний день в році, коли потрібно показати свою патріотичну позицію, а кожен день нагадувала про себе як в колективній свідомості, так і в індивідуальній.

P.S. Сьогодні знайти людину, яка бачила Голодомор та може розповісти про це, надзвичайно важко. Але, на щастя, на допомогу прийшла людина, яка спілкувалась із жінкою-свідком минулих подій, і навіть робила записи її спогадів – Лілія Колесник. Саме завдяки її матеріалам й створювався цей текст, і тому я висловлюю їй щиру вдячність.