До щастя

Святе та блаженне аматорство про шлях до успіху й кохання, яке з'явилося в прокаті певне лише тому, що головну роль у ньому виконує актор з легкою формою ДЦП Григорій Гришкан.

Нове українське кіно якось важко доганяє розмай інклюзивних форм на екрані, а тому хоч якимось прикладом тут можна згадати хіба що стрічку Dzidzio Перший Раз, де один бородатий кідалт любився зі слабочуючою американкою Квіткою. Фільм режисера Вінсента Меттеля До щастя сповна намагається заповнити цю лакуну, але робить це напрочуд бездарно та наївно.

Можна, звісно, нарікати на те, що ця стрічка коштує лише двісті тисяч гривень (ще двісті штук на якесь промо фільму згодом виділило Держкіно), оскільки що нині можна зняти за такі гроші. Але у цьому дешевому треші немає жодних питань до пластики чи діалогів актора Григорія Гришкана (він же не Едвард Нортон, щоб ламати сейфи), а тому що всі стріли летять до аматорської режисури такого собі художнього керівника Київського Сірого театру Чуттєвого Психоаналізу Вінсента Меттеля.

На сайті цієї дивної контори можна прочитати, що цей начебто епатажний театр може дарувати своїм глядачам інтелектуальну насолоду, тонкий гумор та еротизм, однак все схоже на те, що це банальний фейк. У фільмі режисера Меттеля акторська гра відсутня взагалі, як факт, як доля чи покликання. Дико переграють, якщо так можна взагалі написати, всі підряд: дорослі, діти та навіть сам режисер в ролі боса якоїсь забігайлівки. І якщо Меттель не може дати в кадрі навіть лепту Станіславського, то як він взагалі може бути режисером?

Нічого інтелектуального, тонкого та еротичного у стрічці товариша Меттеля немає навіть приблизно, хоча, звісно, десь поруч можна згадати один епізод з кондомом на щастя. Слово "епатаж" в Україні вже давно варто вважати архаїзмом, а тому будь-кого, хто намагається припасувати його до своєї творчости варто вважати достатньо притрушеним персонажем. У Меттеля, як можна помітити, увесь так званий епатаж пішов на постер, де відразу варто зауважити, що цей сірий мистець дещо обдивився оком Пієти (2012) Кім Кі Дука та Нового Папи (2020) Паоло Соррентіно.

Маніпулятивний наїв Меттеля супроводжує настільки жахливе дріботіння якоїсь неокласики (наче це кіно Intouchables), яке не замовкає своїм сюсюканням ані на мить протягом усього фільму, що на якомусь етапі воно вже просто задовбує зовсім. Його убогий гіперреалізм (ніби він якась Хлоя Чжао) відразу заповзає у якийсь магічний реалізм в дусі пізнього Балаяна, щоб ще й дати зовсім дикі колізії зі стрічок Оксани Байрак (песик біля річки та дівчинка Маша).

Митарства цього блаженного трешу у байдужому Києві постійно шпортаються об рештки старих історій, від Білий Бім Чорне вухо і до Собору Паризької Богоматері, Це дивовижне життя та Форреста Ґампа, а тому вже зовсім дивно, що режисер настільки чуттєвого театру не згадав чомусь поруч Грім у тропіках (2008) Бена Стіллера. Різдвяна казочка про святого Франциска Ассізького ще навіщось оперує біля сексу характерною сповідальною лексикою про "нечисте", а тому вже просто незрозуміло, чому тут ніхто не перетворює воду на вино. А про щось біля тутешніх натяків на секс на кшталт The Sessions (2012) Бена Левіна навіть не варто мріяти.

Сентиментальний лохотрон Меттеля просто скочується у плаксивий примітивізм у фіналі, де вічність так голосно цокає годинником у квартирі матері головного героя, а тому навіть закономірно, що подібна оптика породжує наприкінці гепіенду інклюзивне порно впритул.