mertvi dereva "Чорна рілля" (2023)

Проєкт Андрія Печаткіна зі заслуженого колективу White Ward намагається вигризти горішок цайтгайсту, але це доводиться довго пояснювати на пальцях.

Три треки з мініальбома вокаліста одеського гурту White Ward Андрія Печаткіна своїм індастріал-репом хочуть сказати щось важливе та актуальне, але це лише літеплі скоромовки з переліком усякої банальщини за такої нагоди.

Під час війни якось важко назвати увесь асортимент проєкту mertvi dereva хоч якоюсь провокацією, а те, що він у деяких треках має на увазі Російську Православну Церкву (і те, що називається УПЦ МП), треба довго пояснювати.

У родинному колі це ще проканає, але на широкий загал ця заяложена начебто антирелігійність курям на сміх. Зрозуміло, що Печаткін все це наразі читає для сніжинок на кшталт Клятого раціоналіста чи Емми Антонюк, яким один чорт, шо до чого, аби лиш ляпнути щось приємне аудиторії на хвилі ефемерного атеїзму, але ж є ще люди, які розуміються на цій темі. Його мініальбомом "Чорна рілля" можна лякати хіба дітлахів у пісочниці, а ще ж у місцевій музиці є ясельні богоборці, начебто репери Кречет та нестор.

Несподівано, але цим парадом кліше проєкт mertvi dereva нагадує технології з протилежного боку, боку нинішньої попси на кшталт Лободи чи Полякової. Ті також працюють на полі зовнішнього без розуміння внутрішнього, а тому гадають, що якщо забацати монохромний кліп (бажано у церкві), взяти сережки з тризубом, запросити воїнів у кадр та зробити пісний смайлик, то відразу з'явиться якась патріотична хімія на екрані.

Ну, попса попсою, звісно, але ж андер міг би бути більш винахідливим чи єхидним. Старі атеїсти хоча б розумілися на тому, що вони стібали, а з нових просто жодного толку. Гольбаха почитали б на дозвіллі чи переглянули вже нарешті весь каталог картин Кловіса Труя з минулого століття.

У проєкту mertvi dereva цікавою та помічною є лише трайбальна ритміка. Все інше, то якийсь Паліндром на канікулах. У цих скоромовках, навіть якщо вважати їх ритуальною пародією з відомих слів, важко розгледіти хоч якесь одкровення ("Жнива", "Земля"). Часи змінилися, йде війна, але ці церковні піснеспіви вбік патріотичного ґроулу й досі якісь наївні у своїх апеляціях до чогось хтонічного з поганських ритуалів.

Коли гурт Оселедець десь у проміжку між 1985 та 1987 роком співає "Церкви горять", то це ще хоч якось виклично чи навіть пророчо у тому постпанку. Академічний марш зомбі в тілах хорових братчиків у 2023 році – це лише констатація фактів з ютубів та телеграмів ("Віра"), щось цілком буденне. Потрібні значно сильніші слова, щоб викурити всіх уцерковлених антихристів з того содому та гоморри РПЦ (і УПЦ МП), аніж перелік блекових кліше на кшталт "горять церкви пекельним полум'ям", "святою водою не згасити пожежі" чи "десь там за небом посміхається прірва, я крокую туди, де кінчається віра".

Тут лише вкотре можна нагадати про цікавий момент нинішньої зустрічі секуляризованих неуків та немовлят у вірі, які профанують усе навколо. З іншого боку проєкту mertvi dereva протистоїть неофіт банальних істин Міша Правильний, псевдомесіанська клініка Псюка та футболіст Мудрик з інстаграмними афоризмами про Бога. Але якщо з Печаткіна ще будуть люди, то з цих трьох якось вже, певне, ні.