Зміст статті

5 вересня 2022олександр ковальчук

Паліндром "Придумано в черзі" (2022)

Третій альбом багатшого звуку від Паліндрома, який він намагається зіпсувати іконками підліткового бунту.

Новий альбом львівського виконавця Паліндрома, де він нарешті стишує свій реп заради кайфоломної романтики на теренах дум-джазу.

Нью-вейв робить зі співака Степана Бурбана людину, окрилює його, а ось реперські скріпи тягнуть його вниз, до чогось первіснообщинного. У цих сізіфових муках Паліндром вчасно надибує дум-джаз, бо не просто так він стільки скрізь говорить про одеситів White Ward, який і стає йому місцем уповільненого перепочинку перед подальшою навалою абсурду навколо.

Третій альбом Паліндрома "Придумано в черзі" (2022) зі своїм об'ємним звуком мав би стати його найбільшим наразі досягненням, але традиційні гойдалки невчасних та недоречних треків розбовтують всю його красу. Він вже бавився подібним після диску "Стіни мають вуха" (2020), де у міжальбомний час була купа синглів ("Ідеальний світ", "1 вересня", "Спи", "Радість моя", "Літній час") різної якості.

Усім їм традиційно не знайшлося місця на новому альбомі, хоча деякі з них могли тут спокійно бути замість каверного жаху "Черемхова віхола" та "Рекет". Паліндром просто зайвий попри всі приколи у гадюкінській естетиці Лесик Band, а спроба облагородити Зеновія Гучка (після Степана Гіги на дебютнику) закінчується баналом його типової одноманітности. Патонівська сирітка Паліндрома тут так пронизливо породжує персонального Юру Шатунова (для дещо більш прошарених персонажів), що наступного разу він спокійно може оспівати щось з Дікенса.

Можна, звісно, дещо вважати стьобом під час інтерв'ю Степана виданню Неформат, але порівняти треш Гучка з генієм мельодійності Меладзе (там біля циганки Сери не встоїть жоден з треків пана Зеновія) – це вже чистий маразм. Він ще б порівняв Мацевка з Blooms Corda та назвав Заліска, Курчика чи Князя недооціненими у тій галицькій тріаді людей-анекдотів (Василь Васильців, Зеновій Гучок, Андрій Мацевко). А ще ж є Остап Канака та був Теодор Кукуруза у тій неозорій цілині для каверів.

Реп від Паліндрома на "Придумано в черзі" нарешті стишується у своїй пасивно-агресивній набундюченості, оскільки ще від дебютника Варіанти наголошують не на остаточному зреченні, а на зміні цієї інтонації, наприклад, у бік альбому Larry June "Spaceships On The Blade" (2022). Так би він вкотре міг підтягнути свою любов до радянського ретро, щоб насемплити на Миколая на розслабоні щось з класики українського соулу.

Однак ніщо не змінюється так швидко. Його підлітковому бунту проти жорстокого світу, хоча він вже начебто кідалт, неймовірно зручно у цьому світі кліше ("Місто", "Люцифер", "Пластик 2", "З букетом троянд"), де його постійно зраджують деталі. Під час бунту з таким німбом голосу покоління він вже мав би плекати у собі самого Стуса, а не тусити з сектою Садового, якщо вже використовувати його ригористичні фігури. Це ще якось зайде школоті з Києва чи Харкова, але у Львові сей сором'язливий наїв дієвців культури, наче Тімоті Шаламе грає персика у кімнаті, вже не проканає.

Увесь його реп на альбомі вирізняється сирітською одноманітністю інтонаційної палітри імені Юри Шатунова, хоча якщо почати вдивлятися у деталі, то там можна зустріти щось значно цікавіше. Наприклад, мікс Андруховича та Ніка Кейва на стилі Мертвого Півня у "Місто" чи алюзії на монолог літака у пісні Володимира Висоцького "Як-истребитель" у треці "Люцифер" з богословським підмахування побожного Львова ("як Люцифер"), оскільки Скнилівська трагедія і є наслідком совка. Якщо якось екранізують мастурбаційну прозу Гаськи Шиян "За спиною", то там обов'язково має бути цей трек.

Найгіршим у цій пубертатній позі варто вважати трек "Пластик 2" з наїздами на матрицю пластмасових консюмеристів, хоча без слів та галицизмів там би був нормальний інструментал з тим построковим скримінгом у крещендо догори. Зрозуміло, що часи такі, Ліл Чіпсік там чи інша фігня, але розп'яття у сторіз у 2022 році, то вже якось банально, нє. У Бунюеля диявол переніс Симеона Стовпника у прокурений бар ще у 1965 році в Simon del desierto, а після Молодого Папи щось подібне вже просто остаточний кітч.

З чогось зайвого ще можна назвати наелектризований трек "Херсон", де його, здається, навіть хилило кудись у бік детройта. Його гола декларативність з непомильними інтонаціями сирітки Urbi et Orbi якимось дивом оминула приспів, але на альбомі Міська Барбари "13 ППЛ" (2021) щось подібне значно кращої якості. А ось на реквіємному треці "Помовчу" за усіма канонами німців Bohren & der Club of Gore зайвим вже є сам Паліндром.

Усе добре на цьому альбомі вже звично розташовується на теренах нью-вейву. Це стадіонний хіт на Арені Львів зі запальничками наголо "Кафе Надія", де Паліндром має завдячувати саундпродюсеру Сиру (альбом Курган & Agregat "Зембонджу"), якому передає привіт Au Suisse з треком "Thing".

Це "Повітряний змій" з військово-польовим саундом знову на кшталт альбому Міська Барбари "13 ППЛ" під німецький гурт Camouflage, де, схоже, навіть можна розгледіти алюзію на феллінівські Otto e mezzo (1963). У "Краще не буде" також є певне перегукування з лірикою Мертвого Півня "поки не пізно бийся головою об лід" у "Пісня 551".

Це кайфоломна романтика "Ніби", де автомобільний кліп має бути згідно з усіма заповітами жанру. Тому що у Паліндрома завжди так: ні потанцювати особливо, ні замріятися, ані посумувати. Не варто сподіватися від нього наразі ні витонченості нових романтиків, ані пластичності софісті-попу. Він не герой-коханець, а тому емоцій у нього обмаль (типу суголосся цього вигорілого часу).

Так на тлі Ляниних улюбленців з гурту Choir Boy нинішній її фаворит, наче хлопчик-мізинчик, тому що у тих на двох альбомах "Passive with Desire" (2016) та "Gathering Swans" (2020) є фантастичний віночок з вісьмох треків ("Blood Moon", "Sanitarium", "Passive with Desire", "Hellmouth", "Dark Room", "It's Over", "Toxic Eye", "Complainer"), які наче чисте золото переплавлене у горнилі вічності.

Це також й іронічний трек "Я нічо не вмію", який не лише нарешті передає вмілий привіт Братам Гадюкіним у пісні "Чому моя мама не любить мене?", але й стібеться з іконки простакуватого бунтівника проти невідомих та невидимих сил (хоча цих підколок, звісно, майже ніхто не помічає). Саунд вчасно згадує альбом Скрябіна "Казки" (1997), там, де якраз "Годинник", "Казка" та "Train" протистоять жорстокому світу, який постійно намагається когось намахати.

А вчасний, власне, тому, що місцевий гурт Pamva почав навіщось грати простакуватий постпанк з візитами до раннього Скрябіна, а британський колектив Working Men's Club на альбомі "Fear Fear" (2022) крутитися навколо цих територій на треках "Heart Attack", "The Last One" та особливо "Circumference".

Тобто відразу ж помітно, що Паліндром може та хоче, але щось таки йому постійно заважає та збиває на манівці банальних істин. Може йому варто нарешті відпустити ерекційний санктуарій пророчих поз того голосу покоління, і просто бути?

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.