Кохання без контракту

Халтурне пекло режисерки Валерії Гузи, яка торік ще була продюсеркою бездарної халтури Справжній Санта.

Торік Валерія Гуза була продюсеркою винятково стерильної стрічки Справжній Санта режисера Маркіяна Мірошниченка. Цьогоріч продюсерка Гуза вирішила вже сама сісти у режисерське кріселко, щоб зафільмувати ще одне бездарне кіно, яке нікому непотрібне навіть приблизно.

Єдиний плюсик цього кіно у тому, що держава, схоже, не виділяє на його створення жодної копійки. Кохання без контракту навіть важко назвати кіном, адже це лише аматорський набір епізодів. Роздута реклама курортних краєвидів Чорногорії, де якісь недоактори розігрують якісь ромкомні сценки з псевдодетективними нюансами.

На цьогорічному Чілдрен Кінофесті була дещо схожа словенська стрічка Gajin svet 2 Петера Братуша, але її підліткову необов'язковість ще якось можна зрозуміти. Аматорський непотріб Кохання без контракту можна зрозуміти лише за однієї фінансової причини. Можливо, що Гуза й навіть демонструє тут щось схоже на якусь іронію, оскільки головна ідея її стрічки у тому, щоб викинути мільйон євро на якийсь мотлох. Хоча, звісно, хтось може сказати, що це кіно про те, як гроші нищать сімейні цінності.

У цій стрічці дешеве усе від початку до кінця. Про сценарій, акторську гру, діалоги чи гумор тут навіть можна не згадувати. Її ніяких головних героїв у поважних фільмах вбивають на перших секундах. Оператор інколи десь гуляє, бо що там фільмувати поміж безцільної біганини манекенів. Саундтрек, схоже, робить саме кавери на "Get Lucky" та теми до стрічок Місія неможлива й Рожева пантера, яку тут навіть намагаються цитувати. На куцих фінальних титрах годі шукати якихось згадок про копірайт, зате є горда згадка про композитора.

Зі своєю яхтою вони могли б замахнутися на лаври польської стрічки 365 днів, але тут немає жодних найменших натяків на секс, а тому, що вже писати про потенційні сцени свінгерської вечірки чи трійничка з наївним Модестом. Сподіваюсь, що співачку Ріанну вони хоча б образили з патріотичних мотивів.

Це безголове кіно всією знімальною групою просто блукає своїм виробничим пеклом та плекає ідіотизм як технологію, як тяглу естетику. Культивує тупість у концентрованих масштабах, але ніяк не може дійти до хоч якоїсь комедії абсурду. Може режисерка десь там й бачила гічкоківську класику To Catch a Thief (1955) з Грейс Келлі й Кері Ґрантом та її дебютне кіно може відразу сміло змагатися за звання найгіршого фільму України з франківською стрічкою Патерн (2022).