Генделик

Максимально недоречне у 2023 році довоєнне кіно 2019 року з атмосферою русского міра, де у фіналі за створення фільму ще й дякують Єгору Бєнкєндорфу.

Стрічку Тараса Дударя Генделик мусять колись десь мінімально згадувати у кіношколах як яскравий приклад допотопного кіно. Цей фільм за чотири роки застарів вже настільки, що його навіть не варто було випускати у прокат.

Двома словами фільм Генделик є доволі трешовим міксом радянської стрічки Покровські ворота (1983) з лінійкою ангельських стрічок на кшталт It's a Wonderful Life (1956), Der Himmel über Berlin (1987) та City of Angels (1998), а також письменницькими вивертами Ruby Sparks (2012), дрібкою фантазій Романа Балаяна та фінальним коником Ш'ямалана у The Sixth Sense (1999).

В уяві це ще може здаватися чимось цікавим, але насправді увесь Генделик режисера Дударя заповнений по вінця максимально недоречною нині ностальгією за русскім міром, де у фіналі ще й дякують самому Єгору Бєнкєндорфу. У сценарії про сценариста без натхнення головного героя звати Іван Гєрасімов, а його вірного супутника – Сєргєй Сакалов (добре, що не Саша).

У цій серіальній оптиці з потягом до сюру згадують: Ільфа, Пєтрова, Бабєля та Гоголя. Булгаков буде пізніше. Тарковський також. Письменник Гєрасімов знає лише дві мови: російську та українську. За згадками про гуслі Садка прийдуть російські казкові меми укупі з фразою "Чую русскім духом пахне", питомо російський словоєрс, танець з шаблями Хачатуряна, осяйна світлина акторки Фатєєвої на стіні, а також мультик про Ісуса на русскам язикє.

Деякі актори таки тягнуть це кіно у хоч якесь світле майбутнє. Ігор Портянко, до речі, вже давно заслуговує на головну роль у якому цікавому фільмі. Спогад про Джульєтту на будівництві, наприклад, є найкращим моментом Генделика. Однак все інше псує вайб дешевих 90-х. Постмодерн у розмовах наратора з ліричним героєм та його четвертою стіною також так собі. І для кого тут львів'янка, яка так закохана в одного радянського поета, промовля саме слово "утюг", а не "праска" якщо мова йде про територію десь біля Києва?

Дудар ще також гада, що вміє щось у чорний гумор, але щось занадто багато у його православному фарсі візій про гівно. Цю гівнистість Генделика також можна списати на певну онтологічну особливість російської душі, адже з гівна, згідно з їхньою філософією, обов'язково колись має вирости безсмертна квіточка душі-християнки. З такою оптикою Генделик швиденько стає православним побратимом тарковської достоєвщини у фільмі Батько (2023) Олександра Кобзаря.

Можливо, що колись Дудар та Кобзар навіть зафільмують разом своїм трешем щось про вічні митарства російської душі у пеклі, і це нарешті буде доречно та актуально. Наразі ж фільм Дударя лише стрибає у чоботях в остаточний стоп-кадр, щоб застигнути у вічності, там, де на думку його сценариста немає справедливості, адже існує лише одна любов. Цікаво, що десь майже подібним чином застигав у фінальному стоп-кадрі у Києві герой путініста Сєргєя Бєзрукова в українофобному треші Матч (2012). Схоже, що у світі стоп-кадрів чимало вже чого змінилося за ці одинадцять років.