Зашифрований гурт із делікатною плинністю та повітряною мінливістю.
Начебто третій реліз нібито дуету akineya десь між ню-джазом та ембієнт-попом, який загалом можна відшукати хіба у плейлистах Євгенія Дубовика.
Інформації про гурт akineya майже немає. Хіба авторські імена Артура Кононовича та Євгенії Фалько трохи відганяють усі думки про ШІ, як і характерна уривчастість їхніх альбомів.
Думка про ШІ поміж їхньої дискографії несподівано виникає на обкладинці альбому (мініальбому?) "Katharsis" (2023), де дуетні постаті чомусь так нагадують потенційних дітей Артема Пивоварова.
Поза цим заскоком альбом пропонує розчулену атмосферу інді-попу, ню-джазу та неокласики, де зайвим хіба є наївний речитатив у "Sumni Berezy". Попри весь їхній потяг до всього такого ніжного, делікатного та мереживного ("Poglyad", "GRATEfulness") тут навіть можна виокремити речі більш довершеної якості ("Step", "Podyh").
Альбом "Nigredo" (2023) вже більше хилився до ембієнт-попу у своїй цілеспрямованій ескізності, де ідеальним варто назвати треки "Blukayu" та "Routine". Здається, що дрім-поп та ледь не слоукор також десь є для них чимось рідним.
Новий альбом "In The Snow" загалом вертає до ню-джазу десь на прикладі гурту Submotion Orchestra ("Day 2", "It's just a phase", "DoMoria", "Chilhood").
Разом з ним повертається і традиційна для них повітряна мінливість, де щось добре відразу обривається на півслові ("Blukaem"). Так наче якийсь янгол мав лише хвильку наснаги, щоб обдарувати своїм сліпучим струменінням і ще когось іншого. akineya ніби робить слухачам милість, вділяючи на мить лише окраєць свого сяйва – одним оком, з-за спини ("Lve noise").
І ця їхня замріяна розчуленість настільки вища за все навколо, що навіть у ліриці на кшталт "Дівоче серденько застигло на хвилю, бо пам'ятає, як воно слізоньки ронило" десятою дорогою оминає хоч якісь натяки на щось кітчеве у своєму хіті ("Serdenko").
Діти капітана Пивоварова, а також котусики Jerry Heil можуть багато чому повчитися у akineya.