Антон Слєпаков & Андрiй Соколов "warнякання" (2022)
Преображення стоїчного армагеддону Антона Слєпакова у нірвану смиренного мислення у часи війни.
Воєнний мініальбом Антона Слєпакова та Андрія Соколова, що настільки оповитий милосердям у своїй репортажній лаконічності, що якийсь наступний їхній диск мусить називатися "Старий і море" (біля Маріуполя, звісно).
Після першого україномовного альбому колективу Вагоновожатые "Вогнепальне" (2021) Антон Слєпаков ще більше утверджується на теренах української мови у своїх якісних текстах ("Вдячний").
EP "warнякання" – вкотре актуальний репортаж сьогодення, але в часи війни у ньому вже немає абсурдних текстів та хворобливої постапокаліптики Слєпакова, оскільки все це вже навколо нього.
Неймовірна деталізація його історій ще більше відчуває майже біблійну вразливість людського тіла під час війни, а отже й не потребує вже рейвів, а лише м'якого гумору та спокою. Немає тут й попередньої сновидності та галюциногенності, скільки все це вже відбувається наяву.
Цей спокій Слєпакова у певному сенсі навіть варто назвати пророчим, якщо за пророком побачити тверезий аналіз та моделювання можливих варіантів розвитку тієї чи іншої ситуації. А тому цей альбом вже десь трохи з майбутнього.
Вагомість його слова має силу зцілення та примирення, але не такого, звісно, як у босоногого фаната братика Сонця та сестрички Місяць – Папи Франциска.
Уся його людяність в деталях, ледве не нірванне смирення без жодних зайвих елементів, стремить лише до одного – до милосердя, яке спроможне зрозуміти Іншого. Мінімалізм альбому, окрім всього іншого, ще й дозволяє йому уникнути прикладу поетичної збірки "Бабин Яр" львівської поетки Маріанни Кіяновської, де вона так екзальтовано намагалася стати кожним убитим з буквальним переконанням певного медіумного досвіду.
У саунді "warнякання" балансує своєю делікатною електронікою на якомусь мікронному рівні пульсації, де можна згадати німця Pantha du Prince на території мікрохаузу та мінімал техно. Якщо Вагоноважаті ось-ось здається зайдуть на територію британців The Music з їхньою хітовою тріадою "Take The Long Road And Walk It", "The Truth Is No Words" та "Getaway", то тут ще трохи, і вже зовсім близько до приджазованого мінімалізму німців Grandbrothers ("Трансляція", "зв'язка ключів", "Пес Ірпінь").
Через те начебто безпристрасне дріботіння та варнякання Слєпаков транслює цілі емоційні згустки чогось глобального й суттєвого. Власне милосердя реквієму за усіма невинно убієнними, де сконцентрована до найменшого розміру емоція вже зовсім готова до великого вибуху всегалактичних масштабів ("Діти поїхали").
У нього вкотре важко виокремити якийсь особливий трек на альбомі, але небезпечна пульсація "бігти" (де обабіч можна згадати психоделічний ембієнт шведів Carbon Based Lifeforms на "MOS 6581") найкраще передає ту космічну загубленість переселенців навіть у рідній країні.
Це все (а мислення – найголовніше) й вирізняє нині (завжди) Слєпакова на тлі більшості місцевої попмузики, яка може переважно давати хіба що якусь дегуманізовану попсу за довоєнними кліше.