Втеча з Шоушенка над гніздом зозулі за реальними подіями в одній радянській психлікарні у 1977 році.
Квазікомікс про каральну психіатрію у Радянському Союзі від серіального режисера Дениса Тарасова з Лігою сміху за спиною.
Постер стрічки БожеВільні відповідально наголошує на фільмуванні за реальними подіями. Фільм Тарасова навіть гордо вважає себе піонером у демонстрації жахів каральної психіатрії у Радянському Союзі. Уважний глядач тут побачить хіба набір кліше з трьох відомих закордонних фільмів.
Щось у БожеВільних таки й має бути з реальних подій у тамті часи, однак загалом стрічка є таким собі міксом One Flew Over the Cuckoo's Nest (1975) Мілоша Формана, Jacob's Ladder (1990) Едріана Лайна та The Shawshank Redemption (1994) Френка Дарабонта.
До цього інфернального квазікомікса про радянську психіатрію режисер Денис Тарасов фільмував непотрібні серіали та навіть з'являвся у такій українофобній халтурі як Останній москаль. На ті терени він успішно прийшов з Ліги сміху. З таким досвідом за спиною за всіма тими закордонними цитатами варто, певне, пошукати й традиційних для квартальних режисерів та сценаристів алюзій на радянське чи російське кіно.
На тій каральній території психілкарні можна відразу пригадати, наприклад, стрічку Я (2009) Ігоря Волошина, де у кадрі згадають самого Джека Ніколсона. Сцена медичного допиту головного героя, так би мовити, саме звідти могла б успішно перекочувати у фільм Тарасова. Особливою хохмою БожеВільних, отже, була б навіть мінімальна участь Олексія Горбунова, але його тут нема, як, здається, й цитат з Кавказької полонянки (1967) Гайдая, де б персонажі психлікарні могли б зметикувати на трьох.
Стрічка всуціль склепана з цитат та кліше. Лише зі стрічки Формана тут можна пригадати пігулку в позі для причастя, позу біля вікна, грим, шкіряну куртку, військові звання, музичний програвач зі словами сестри Ретчед "Музика – це все що вони мають", шахи (замість карт), цигарки Marlboro, кеди, епізод з пігулками (що там?), тему батька, зраду однопалатника та втечу. Та якась мінімальна хімія у фільмі Тарасова таки є. Це вже трохи краще, ніж Конотопська відьма. Трешем це вже не назвеш.
Хоч якось рятує цю стрічку лише добрий підбір акторів та облич. Віталій Салій вкотре зі задоволенням відтягується у черговій ролі маніяка та наркомана (Крути 1918, Джура-Королевич). Ще б трохи й він би до самого Гарі Олдмена дотягнув у бессонівському Леоні. Остап Ступка у своїй галереї всіляких пацаватих персонажів впритул підійшов до істерик самого Адольфа Алоїзовича. Анастасія Пустовіт бавиться у Гарлі Квінн, хоча й Мінді Макріді також її профіль.
Ірма Вітовська-Ванца дає комісарку з радянських фільмів, і їй би справді у якесь кіно про 20-ті роки минулого століття в Україні, та вона тут трохи Северус Снейп. Вітовська та Ступка – це завжди добрий дует поза межами казкового трешу (Казка старого мельника). Старий Кайдаш незабаром вже зможе замахнутися на кінематографічний подвиг самого Хічкока. Героя Дмитра Олійника після стрічки Будинок "Слово" вкотре у чомусь такому підозрюють, хоча він тут зовсім не за тих.
Актори – це чудово, проте їхні театральні інтонації з пафосним у всій своїй цнотливості гуманізмом нікуди не щезають. Діалоги у фільмі переважно є ще тим примітивним жахом. Саме так фраза дружини головного героя Андрія Довженка Оксани "Саме за це я його й покохала" й стає найбільш комічним моментом фільму.
Все це й псує більшу частину фільму посеред якого можна натрапити на таку заувагу, що "У позу стають лише повії, артисти та клоуни". Цікава ремарка щодо нинішньої ситуації у новому українському кіно між квартальним мотлохом та фестивальним артгаузом. Природно з вуст акторів тут хіба линуть смачні матюки.
Трансформація головного героя Андрія Довженка з меломанського фраєра у бунтівника-дисидента поміж усіх тих відвертих цитат зі закордонних фільмів видається таким собі квазікоміксом, а тому й не надихає особливо. Він навіть не питає у 1977 році, хто такий Чорновіл, хоча якось зауважував, що взагалі не дружить з політикою.
Рок, звісно, музика протесту десь у 70-х та трохи здається, що фанат гардроку Андрій Довженко, який рясно згадує про Led та Deep, десь трохи прилетів з майбутнього. Його маллет, звичайно, вже був у 70-х, але в СРСР тотально піднявся вже у 80-х. Режисер Тарасов щось трохи собі пригадав про совок у серіалі Дивні дива чи просто є фанатом Башлачова?
Психіатричні жахіття під дитячу пісеньку "Хай завжди буде сонце" – це прекрасно, а от підсадний пахан-кадебіст, фанат Black Sabbat, якийсь занадто чистенький для такої хати, хіба нє? І взагалі візуально здалося, що героїня Вітовської дала головному герою ключі лише бойлерної, і тому якось дивно, що у нього виявилися ще й ключі від інших дверей.
Стрічка Тарасова загалом вже зовсім перехняблена та тримається лише на обличчях та деяких акторах. На всю цю штучність у фільмі за начебто реальними подіями ніхто навіть не звертає уваги. Головне погратися з біблійними яблуками на столі у якусь спокусу і щоб малий Тарас пророче на титрах вчився грати "Smoke On The Water". Саме його покоління й вийде нарешті з рабського Єгипту, щоб за сорок років прийти у край, що тече молоком і медом.
фото: dzygamdb.com