Тарас Дронь долає за дві стрічки відстань від Дзідзя до Андрія Тарковського заради слідів бездуховності на обличчі.
Чемна стрічка про мамину помсту від мораліста з допотопним символізмом та заіржавілою механікою.
Свою нову стрічку Дім за склом Тарас Дронь фільмує вже значно краще, ніж усе попереднє. До його майбутнього фільму йому хіба лишилося позбутися вже такої його учнівської старомодності, що аж плач. Разом, до речі, з пафосною прямолінійністю.
Це якийсь цікавий феномен у його фільмографії, адже йому якось вдалося за два фільми подолати цілу прірву між комедією про кідалта Дзідзя Dzidzio Перший Раз (2018) та стрічками радянського режисера Андрія Тарковського. Десь ще посередині у нього була стрічка Із зав'язаними очима (2021) про ПТСР на Сихові.
Десь тут вже схоже, що Дронь є ще одним тутешнім фанатом Тарковського (а, можливо, і його російського епігона Звягінцева) разом з актором та режисером Олександром Кобзарем, який якось зняв стрічку Батько (2023). Його Дім за склом є такою собі жіночою версією фільму Батько.
Услід за Кобзарем Тарас Дронь хоче своїм косплейним буквалізмом передати дію животворного Духа, того благодатного повіву вітру у Тарковського (Дзеркало, Жертвопринесення, а особливо, звісно, у цьому випадку Ностальгія). Услід за ним його фільм аж світиться від тієї кількості пафосних заяв та всілякої коучної банальності.
Добре, що найкращим шанувальником Андрія Тарковського у світовому кінематографі нині лишається хіба що Ларс фон Трієр. Він хоча б розуміє його гумор. Теологічних приколів у Сталкері так ніхто й досі не зауважив, здається. Хіба у треші торішньої стрічки Вересень десь трохи зайшли на цю стежину. У Кобзаря ще там, до речі, поруч з Тарковським процвітала, звісно, й всіляка достоєвщина. Новій стрічці Дроня, за бажання, також можна закинути щось про злочин та покарання.
Після Кобзаря у Дроня ще можна натрапити на певні, напевне, містичні перегуки з іншими українськими стрічками, що фільмували приблизно десь одночасно. Це Як там Катя? (2024) Крістіни Тинькевич та Ля Палісіада (2024) Філіпа Сотниченка. Своєю ж заіржавілою механікою Дім за склом найбільше нагадує фільм Між нами (2023) львівської режисерки Соломії Томащук.
Дронь занадто чемний, старанний та серйозний у своєму учнівському натхненні стрічками Тарковського. Певне, що саме тому всі його актори такі несмілі та картонні. Він їх зовсім не розігріває перед сценами. Вигідно тут вирізняється хіба Дарина Федина, яка вже готова до того, щоб повністю розкритися у головній ролі та скинути з себе віслючу шкуру кайдашевої Мелашки.
Дроню потрібне якесь мастило, щоб його кіно так сильно не скрипіло своєю ветхою конструкцією. Наступного разу поміж деякого продакт-плейсменту він може, наприклад, піддатися на вмовляння якогось виробника лубрикантів. Якщо він так вперто нарікає на брак комунікації між людьми, то чому у нього такі пафосні діалоги?
Після Федини у фільмі Дім за склом варто ще особливо згадати оператора Олександра Позднякова, який окремо заслуговує якоїсь нагороди за свою естетську вигадливість. Якщо забрати Федину в епізодах, то він єдина людина у фільмі, яка справді намагається щось робити добре.
Режисер Дронь йому просто заважає. Можна стільки завгодно давати деталізацію під Соррентіно хоча б в Il divo (2008), проте там бракує якогось піжонського саундтреку, адже Дронь натхненно дає лише Скандинавію разом зі зовсім стандартним ембієнтом, що періодично нагнітає лише пшик. Дзеркальне роздвоєння головної героїні – це вже перебор попри всю старомодність режисера.
Вночі операторська картинка шумить зернистою правдою, щоб хоч якось прикрити фільмову стерильність. Після чистого вітру Тарковського з іконічною застиглістю потойбічного жаху з Дзвінка у наркотичних мареннях головної героїні оператор змушений давати простакувату конструкцію її погляду у вікно (нових можливостей).
Дронь є банальним моралістом навіть з тим моментом, де він начебто хоче дати якоїсь більшої глибини під час зникнення дівчинки Аліси. Вав, яка несподіванка. Він майже ніколи не відчуває хімію потрібного моменту (хоча б клішована тупість представника поліції під час першої зустрічі з Вікторією). Хіба десь трохи він стібеться з істеричного українського телебачення, але це не точно. А нарколабораторія десь під церквою – це Дронь й справді додумався так обіграти фразу "релігія – опіум для народу" чи це так у нього сталося випадково без жодної задньої думки?
Його холодна бізнесвуменка Вікторія (а хто ж ще?) десь між Даяною Лейн та Розамунд Пайк так платить своїм станом за жіночий успіх чи це просто ще одна Скандинавія? Згодом її колишній чоловік Валєра, цей представник клятого патріархату, звинувачуватиме її успіх у всіх людських гріхах. Це так Дронь хоче сказати щось серйозне про гендерну нерівність чи це просто у нього ще одна сцена з подружнього життя? Під час розмови з матір'ю наркодилера на словах про працю у міській раді все вже можна зрозуміти відразу.
Якщо Вікторія займається преображенням ландшафтів, то Дронь зазіхає на певний маніфест щодо преображення людської природи пошуками слідів бездуховності на обличчі. Йому справді кортить щось сказати про несправедливість на цій грішній землі поблизу зруйнованої церкви на острові, яка колись була маяком, а нині пусткою дивиться на смерть Бога у тумані бездуховності.
Десь у цей момент аж цікаво, як Вікторія, яка вийшла на стежку війни у червоному плащі, додумалась, наприклад, до таємного тунелю під церквою та чому й досі після такої кількості води працює її смартфон? У будинку наркоторговця Алладіна Дронь трохи не дотягнув до Ганеке, адже кримінал на його обличчі вирізав різцем сам Чезаре Ламброзе.
У фінальній інсталяції у зруйнованій церкві мисткиня Вікторія зазіхає своєю дзеркальною культурою на нову форму метафізичної втіхи замість старої релігії. Якщо ця культура має за апостольських провідників стрічки на кшталт Дім за склом, то її варто минати десятою дорогою.
Цікаво, чи Віталік Гордієнко, який тут епізодом грає одного злочинця, щось скаже у своєму Загоні кіноманів про величезний вплив радянського режисера Тарковського на українського режисера Дроня під час війни? Чи таки промовчить з огляду на певний конфлікт інтересів під час його випусків про плагіат у радянському кіно?
А найкращим взірцем для майбутнього фільму Тараса Дроня мусить стати стрічка Пак Чхан Ука Рішення піти (2022).
фото: dzygamdb.com