Покручний мікс Гайдая та Тарантіно в гостях у чарівника з країни Оз.
Неперетравлений постмодерний вінегрет, який шановні мистці цнотливо намагаються прикрити фіговим листочком якогось треш-арту.
Фільмування стрічки Вересень (вона ж Шлях мерця) розпочалося у 2013 та закінчилося у 2019 році. Держкіно виділило на нього 8,7 мільйона гривень зі загальних 17,3 мільйона. У Львові Вересень навіть не з'явився у прокаті, хоча один допрем'єрний показ таки якось відбувся торік.
Фільм режисера Георгія Фоміна цнотливо намагаються прикрити фіговим листочком якогось треш-арту з канонічною атмосферою постсовкового абсурду Леся Подерв'янського, який тут також ходить у кадрі. Звісно, що до жанрового трешу цей неперетравлений постмодерний вінегрет не дотягує, адже шляхом постійно розпадається на забраковані скетчі на кшталт чогось з Файна Юкрайна чи збірник сирих та часом бородатих анекдотів.
Його сумлінним побратимом у цьому має стати стрічка Морена (2024) Сергія Альошечкіна, яка також одним махом хотіла надолужити всю історію світового кіно. Вересень також частково фільмували у Карпатах. У цьому можна побачити якусь химерну специфіку деяких доповномасштабних фільмів убік маразму.
Біля Вересня та Морени з їхнім потягом до чогось такого потойбічного можна відразу поставити стрічку Тараса Дударя Генделик (2023), яку закінчили у 2020 році. Це такий собі православний фарс зі совковим душком про передсмертну білочку письменника Івана Гєрасімова, який може відразу обійнятися з Вереснем у своєму привокзальному кафе як перехідному пункті по той бік.
Також тут варто згадати й режисера Дмитра Томашпольського з його Ржакою (2017) та особливо стрічкою Сторонній (2021). У Томашпольського, до речі, є фільм Будемо жити! (1995) про потойбічні перипетії під час клінічної смерті. Останнім фрагментом цієї химерної специфіки несподівано стає фільм Редакція (2024) Романа Бондарчука з його заочною дискусією з радянською стрічкою Місто Зеро (1988).
Поміж деяких ідей, які тут мляво блукають туди-сюди (Європа vs Москва) можна, звісно, вважати Вересень безперестанним стьобом всього підряд. Можна, але не варто, адже у цьому недбалому фільму Фоміна бракує хоча б якоїсь іскри.
Вже зі старту на території сновидного та постмодерного він повністю програє стрічці На Київському напрямку (1968) Володимира Денисенка, яка своїм вшануванням творчих надбань французької нової хвилі весь час перебуває десь між прямим етером та потойбічними жнивами. Розпочинати радянське воєнне кіно з бомбардування знімального майданчика фільму Тарас Бульба є більшим піжонством, ніж уявна смерть актора Вересня в образі Івана Грозного.
На віддалі Вересень є халтурним міксом Гайдая та Тарантіно в гостях у чарівника з країни Оз. Таким собі покручем з гайдаївської стрічки На Дерибасівській гарна погода, або На Брайтон-Біч знову йдуть дощі (1993) та фільму Від заходу до світанку (1996) Роберта Родрігеса за сценарієм Квентіна Тарантіно. У Гайдая там, до речі, також був хтось на псевдо Артист, якого довго не могли відшукати певні органи.
Актор Вересень зі своїми візуальним блювотинням з 90-х, звісно, що живий. Він просто на певний час завітав уві сні у гості до стрічки The Wizard of Oz (1939) Віктора Флемінга. Його ідею, до речі, згодом весело обіграє Фріц Ланг у своєму нуарі The Woman in the Window (1944).
Це маразм, а не треш. Будь-яка більш-менш вдала ідея тут відразу гине поміж всілякого калу, питок, казнєй та уродів. Вже б краще й справді екранізували Казку про рєпку, якщо Подерв'янський вже там ходить, що той Вінні Джонс у Джентльменах (2024) Ґая Річі.
Режисер ніяк не може визначитися, що ж він хоче зняти. Мікс Червоної спеки зі Поліцейською академією 7 чи щось з братів Цукерів? Гаррі Поттера на пєлєвінських щах? Свій приватний серіал Останній москаль десь у пеклі з цитатами з джармушівського Dead Man (1995), лінчевського Blue Velvet (1986) та гайдаївської Кавказької полонянки (1967)?
Притчевий гуцульський спагеті-вестерн з вухом з Django (1966) Корбуччі та оком Бунюеля? Може навіть хотів якось обстібати українську мрію, що той Джон Форд американську у культовому вестерні The Searchers (1956), де також можна натрапити на замріяні та наївні проблеми з головою в дусі Чарівника з країни Оз.
Якщо в цій історії про янголів-гуцулів зі золотим шмайсером та мєнтів-вампірів режисер хотів втілити свою любов до стрічки Legion (2010) та серіалу Dominion (2014), то де тоді у тому бюрократичному пеклі для мистців алюзії на Орфея (1950) Жана Кокто? Може творці фільму ще одним око якось встигли глянути й серіал Good Omens (2019)?
В аморфному Вересні нічого не можна сказати напевне, адже душа у шприці – це щось на кшталт мільйона янголів на кінчику голки. Помітно, що режисер якось працював асистентом режисера на іллєнковій Молитві за гетьмана Мазепу (2001). У кадрі навіть можна зауважити його дружину Людмилу Єфименко. Цікаво, Іллєнко у Молитві хотів продовжити свою чортяцьку буфонаду з фільму Лісова пісня. Мавка (1980) чи думав зробити щось за прикладом Пітера Гріневея?
Якщо на мить зупинитися поруч на темі вампірів у Карпатах, то ще Віктор Івченко у Лісовій пісні (1961) цитував стрічку Носферату. Симфонія жаху (1921) Фрідріха Вільгельма Мурнау. Його присутність інколи можна помітити також і у Вересні. У цьогорічному Носферату Роберта Еґґерса Орлок вже з оселедцем та вусами, а не з антиєврейською парсуною. На цьому чорно-білому прикладі під час романсу десь ще навіть здається, що автори фільму якось бачили львівське кіно Змова приречених (1950) Михайла Калатозова, де сам Олександр Вертинський після повернення зі Заходу грав демонічного кардинала Бірнча у Катедрі.
Можна ще, звичайно, якось ще подумати, що Вересень стібе жалюгідні потуги українського кіно постійно копіювати щось американське чи російське аж до повної втрати хоч якоїсь самобутності. Все це добра ідея за неймовірно жахливого втілення.
Щоб стібати українське поетичне кіно, хоча б іллєнковий Вечір на Івана Купала (1969) їм вже бракує фантазії. Навіть Фучжоу (1994) його брата, Михайла Іллєнка, вони не здатні посунути хоч кудись. А от на його стрічку Толока (2020) з її багатостраждальним подражанієм фільму Даррена Аранофскі Мати! (2017) вони б вже могли трохи зазіхнути зі всією своєю любов'ю до фільму Пропала грамота (1972) Бориса Івченка.
Якнайменше хочеться у Вересні думати, що Фомін заодно ще й стібе примітивну режисуру Олеся Янчука у фільмах про УПА чи стрічку Жива (2016) Тараса Химича, того галицького Тарантіно з його потягом до бандерівської містики, адже там нічого особливо стібати. Поміж тих мєнтовських рейдів у Карпати та присутності Єсєніна поміж гуцулів він міг би згадати хіба цікаві трансформації чекістів на вкраїнській землі у фільмі Загін спеціального призначення (1987) про радянського диверсанта Кузнєцова.
У всіх своїх гайкових алюзіях на Сталкера (1979) Андрія Тарковського, одна з яких таки працює у цьому недокіно, Фомін, Вересень та Подерв'янський вже б могли додуматися разом про повернення до українського коріння класиків російської культури. Внук українського письменника Олександра Тарковського, українець Гоголь, напівукраїнець Чехов, онук українського священника Достоєвський могли б у них стати козацькими шпигунами, агентами впливу, які б зі середини розкладали вороже середовище до потрібної кондиції. Оце б було кіно.
А ось партія Свобода могла б свого часу зафундувати у них стрічку про те, як їхні янголи битимуться з мєнтовськими чортами на ще Марсовому полі у Львові. Юру Михальчишина можна спокійно було запросити на гідне камео в ролі Змієборця. Кому Вниз у Вересні вже є на сцені.
фото: dzygamdb.com