Кость Бондаренко: Про Ігора Гриніва треба писати фентезі
Розмова з відомим українським істориком та політологом Костем Бондаренком.
Скайпова розмова з Костем Бондаренком у Києві та зі сподіванням на розлогішу розмову з ним колись у Львові.
Частина перша. Історична
Ходять легенди про Твій захист кандидатської дисертації. Це, здається, був один такий захист в Україні, коли вся львівська клюмба прийшла його пікетувати.
У березні 1997 року у мене справді був захист дисертації у Львівській Політехніці, де була єдина на той час кафедра військової історії в Україні на якій я захищав дисертацію з діяльності Організації українських націоналістів.
Це була перша дисертація з історії ОУН за часів незалежної України, яка, до речі, стосувалась не так бандерівців, яких я там показував в доволі негативному ключі, як мельниківського руху, саме тих, хто дійсно називав себе Організацією українських націоналістів.
Організація українських націоналістів-бандерівців на той час називалась ОУН (сд) – самостійники, державники. Я вважаю, що їх роль на той час була доволі деструктивною.
Розкольник Бандера, який розколов організацію, привів до великої кількості смертей чільних діячів конкуруючої структури тощо. І все це висвітлювалося в дисертації.
Можливо на неї не дуже б звернули увагу, якби я не опублікував за тиждень перед цим у газеті "Експрес" статтю про Ганну Чемеринську, пізніше – Барановську, яка на той час була ще жива, їй було більше 90 років.
Ганна Чемеринська відома зокрема тим, що в 1932 році привселюдно дала ляпаса Бандері, коли той до неї поліз якось там не дуже коректно залицятися. Бандера взагалі дуже любив жінок, і це відомий факт. Була така особливість, що жінки були слабкою ланкою в його житті.
Бандера до неї залицявся, вона публічно дала йому ляпаса. Після війни, коли Бандера написав їй відкритого листа, що він не має жодної дотичності до загибелі її чоловіка, Ярослава Барановського, якого, за розповсюдженою версією, також вбили бандерівці, вона також написала йому відкритого листа, опублікувала і сказала, що він може вважати це другим ляпасом.
Я написав про це статтю, яка й збурила дуже багатьох наших ура-патріотів, які вирішили організувати пікет. І пікет не просто десь під стінами, а вони прийшли на захист дисертації. Більше 120 чоловік.
Практично вся львівська клюмба, так звана, прийшла з прапорами та гаслами і влаштувала чотирьохгодинний марафон, де вона вправлялася у красномовстві.
Вони зайняли майже всі місця і намагалися зірвати захист. Деякі члени ради захисту вирішили просто втекти, оскільки думали, що буде якийсь погром.
Тож захист вони ледве не зірвали, оскільки не вистачало кворуму. З 21 члена ради були присутні лише 13, не вистачало однієї людини, бо, принаймні, має бути 14. І тут в останій момент прийшов Степан Злупко, академік, який сказав: "Ви знаєте, я мав бути на іншому захисті сьогодні, але я вирішив прийти сюди". Він й врятував ситуацію, хоча попередньо попереджав, що його не буде.
Ці ціцерони з клюмби закликали присуджувати мені не ступінь кандидата наук, а орден Леніна, бо я, виявляється, україножер. Але мене активно почали захищати Степан Арсентійович Макарчук, колишній декан історичного факультету, покійний нині, Юрій Анатолійович Киричук, професор Микола Литвин, який був моїм офіційним опонентом.
І сталося так, що мої опоненти стали моїми захисниками на захисті. Історики дружно почали мене захищати, відбивати від популістів, які прийшли на офіційний захист. Богдан Гудь виступив з дуже яскравою промовою. Тобто це дійсно була цікава імпреза.
А найцікавішим є те, що на захисті був Юрій Шухевич, який теж мав виступати, але не так і не виступив. Він там просто посидів, більше того, пішов раніше.
Згодом він зателефонував мені і запропонував зустрітися. У нас була доволі тепла розмова. Він визнав, що я правий у багатьох моментах, у багатьох моментах не погодився зі мною, але дискусія була цікавою.
Ти казав, що Богдан Бернадський трошки наплутав в тому фрагменті, де він розповідає про вбивство Коновальця та англійського детектива.
Богдан Бернадський у своєму інтерв'ю дав кілька документів, з яких фактично зробив мікс.
Є матеріали, які говорять про конференцію в Оливі (це початок 30-х років), коли вперше між крайовиками, так званими, тобто націоналістами, які діяли у краї, і тими, які сиділи в еміграції, відбулося противостояння, дискусія.
Відповідно вже тоді говорилося про те, що ті, хто перебували безпосередньо в Україні не зовсім поділяли та відверто критикували методи та стиль, які пропонували Коновалець та його найближче оточення.
Другий момент це те, що є такі дані, і я свого часу про це чув не від одного історика, що у Львові знайшли копії так званого архіву Сеника, який зараз вважається зниклим.
Через велику кількість документів, які могли б скомпрометувати український націоналістичний рух, їх вирішили просто засекретити ще на деякий час.
Їх я не бачив, але чув від різних істориків, зокрема, від покійного Ярослава Дашкевича, про те, що насправді архів Омеляна Сеника існує.
Це архів, де була вся агентура ОУН, документи, накази тощо. Архів потрапив у 1934 році до рук чеської поліції, і президент Чехословаччини Едвард Бенеш передав усі документи полякам. Ці документи фігурували у Львівському і Варшавському процесах, багато арештів провели саме за допомогою цих документів, але потім вважалося, що цей архів загубили, що він нібито зник.
Також вважається, що нібито у цьому архіві фігурує цілий ряд моментів, які стосуються того кого мали знищити і проти кого мали відбутися атентати.
Не знаю наскільки це правда, але ходять навіть легенди про те, що був наказ про знищення Андрея Шептицького. Відомо, що митрополит Шептицький на початку 1930-х років був категорично проти ОУН, тут варто згадати його знамените послання "Не вбивай", яке було спрямоване саме проти терористичних актів.
Важливий момент: Коновалець дуже активно критикував позицію Шептицького, вважав її шкідливою для справи української революції, а також на цьому ґрунті розійшовся у поглядах зі своїм найближчим соратником і швагром Андрієм Мельником (який був керуючим маєтками Шептицького). ОУН, скажімо, бойкотувала у 1933 році ініційовану Шептицьким акцію "Українська молодь – Христові".
Що стосується третього документу, то у фондах львівського архіву існує фонд Осипа Назарука, який був довіреною людиною гетьмана Скоропадського в 1938-40 роках.
Поміж його документів є матеріали (гетьман переслав йому для ознайомлення) про британських детективів, які проводили слідство щодо вбивства Коновальця, і відповідно деякі матеріали там проливали світло на те, що була версія, згідно якої його могли вбити свої ж соратники.
Детективи розглядали всі версії (відомий факт, що й роттердамська поліція підозрювала спершу когось із найближчих соратників Коновальця – мовляв, це були внутрішні розборки в ОУН; та й назовні це було майже так, оскільки "Валюх" (Судоплатов) втерся у довіру до Коновальця, і тому вважався "своїм".
Богдан Бернадський просто за давниною років (пройшло 23 роки часу з того моменту, як ми говорили про ці документи) просто скомпілював їх в один документ.
Ти певний період досліджував історію ОУН-УПА. Зараз ми маємо справу з процесом міфологізації цих процесів, і одночасно у нас триває процес декомунізації. У 1997 році історики стали на Твій захист, але зараз історична спільнота немає якоїсь позиції щодо цих питань. Хтось реагує, звичайно, але немає якоїсь декларації чи позиції: що є, а чого немає. Чому так?
Сьогодні відбуваються ті ж процеси, які відбувалися у двадцяті роках минулого століття у радянській історичній науці – Матвій Яворський, Михайло Покровський. Тобто школи, які формувалися на початках радянської влади, відзначалися таким собі нігілізмом.
Покровський свого часу говорив про те, що історія – це політика обернена в минуле, і потрібно власне все в історії підпорядковувати під політичні моменти. В'ятрович виявився гідним учнем Покровського та продовжувачем його справи.
Сьогодні довкола В'ятровича фактично сформувалася група таких собі хунвейбінів від науки, які вважають, що увесь попередній наратив, усі попередні школи, усі попередні методології, які напрацьовані у історичній науці, нічого не варті.
Під виглядом декомунізації вони займаються більше процесом дерусифікації, тому що вони намагаються відкинути або оголосити негативним весь досвід історії України, який та проходила в складі Російської імперії, Радянського союзу тощо.
І друге завдання, яке ставиться: це фактично приватизація історії Русі. Тобто Київська Русь – це тільки Україна, Росія з нею немає нічого спільного. Так вибудовується абсолютно штучна схема історії.
Насправді вона недовговічна, вона революційна, і я думаю, що за рік-два ця система зруйнується і ми повернемося до більш об'єктивного висвітлення історії.
Бо коли під гаслами декомунізації перейменовують вулиці Суворова чи Кутузова в Києві, то я не знаю, що спільного мають Суворов чи Кутузов з комуністичним режимом. Коли зносять пам'ятник Дмитру Мануїльському, який був одним із співзасновників ООН, то виникає питання про повагу навіть не стільки до тих чи інших постатей, скільки до міжнародних організацій.
Хоча, звісно, у нас вже давно оголосили зрадником Генсека ООН Пан Гі Муна, бо не підтримує Україну, а зараз йому на зміну, скоріш за все, прийде ще більш проросійськи налаштована болгарська комуністка Ірина Бокова. Можна й ООН оголосити поза законом Україні.
Виникає дуже багато запитань щодо декомунізації. Якщо ми проходимо процес десталінізації, то ми повинні бути послідовними. Бо сталінізація мала кілька моментів.
Це утвердження комуністичної влади в Україні. Добре – декомунізували. Це індустріалізація, бо завдяки Сталіну з'явилась велика індустрія, Україна стала промисловою республікою. Добре, розвалили індустрію, відбулась деіндустріалізація, як складова десталінізації.
Потрібно іти далі, а якщо так, то давайте відмовимося від Галичини та Волині, які теж були приєднані за часів Сталіна. Це також мав би бути один із актів десталінізації – якщо ми такі затяті у своєму ставленні до комуністичної минувшини.
Радянський період показує, що це може затягнутися надовго. І коли починається революція, то всі держави починають процеси міфологілізації, на це є політичний попит і людям це подобається.
Насправді це не те, що має подобатися людям. Є історія як наука, а є дійсно історія, як політика, обернена в минуле, як сказав Покровський. Покровський помер в 1932 році, і останні три роки життя він важко хворів, в нього був рак.
Саме Покровський був основним гальмом на шляху розвитку історичних шкіл та історичної науки в СРСР.
Відповідно, десь з 1929 року дійсно почали формуватися історичні школи в Радянському Союзі. Почали з'являтися самобутні творці історичних шкіл, наприклад, Юрій Готьє, Міліца Нєчкіна, Володимир Пашуто, Сергій Бахрушин та інші.
Тобто, вони почали з'являтися усупереч попередній політиці Покровського.
В Україні є велика кількість дійсно талановитих істориків, не лише у Львові, не лише у Києві, а в багатьох інших регіонах (у Дніпропетровську, Запоріжжі, Харкові та Одесі), і я сподіваюсь, що вони скажуть своє слово, а не будуть іти на повідку в Інституту національної пам'яті.
В'ятрович свого часу подавав великі надії, його вважали потенційно одним з найбільш серйозних дослідників, але у ньому історика переміг чиновник, чи революціонер переміг В'ятровича, як у Покровського свого часу (до речі, Покровському також пророкували велике майбутнє в історичній науці).
Рік-два. А що далі?
А далі нам доведеться зізнатися у тому, що історії в нас немає, як, наприклад, у Китаї. У Китаї історія – це абсолютно умовна річ, яка визначається не поняттями об’єктивності, а поняттями доцільності. І так було протягом всієї історії Китаю.
Тому там доволі умовно підходять до принципів достовірності. Не бажаючи "китаїзації", у нас обов’язково рано чи пізно відбудуться бунт істориків проти "єдиноміслія".
А звідки взятися тим історикам, якщо школи не буде?
Школи формуватимуться всупереч тиску. Як раніше у нас формувалися школи?
Держава забезпечувала фінансування наукових інститутів, у наукових інститутах сидять сивочолі академіки чи керівники тих чи інших напрямків, які формують за державні гроші (невеличкі гроші) довкола себе аспірантів, ті згодом захищають дисертації і продовжують лінію своїх вчителів, розвиваючи їх ідеї.
Але можуть бути несподівані кульбіти. Цілком можливо, що найближчим часом у нас з'явиться ідея ліквідувати Академію наук.
До того все іде.
Ця ідея вже давно виношується, бо якщо США не має Академії наук, то навіщо вона нам, кажуть деякі.
У нас взагалі люблять копіювати американський досвід, забуваючи, як казав класик, що з американських продуктів у нас найкраще прижилася лише картопля.
Чому, якщо ми так копіюємо американські ноу-хау, не розпочати, наприклад, з федеративного устрою? Але я відійшов від основної теми.
Історично, Академія – це була громадська організація.
Нас чекає повна перебудова науки. Ліквідація НАН може привести до того, що школи формуватимуться насамперед при університетах, саме в університети переміститься центр наукових пошуків.
А університети контролювати важче якомусь Інституту національної амнезії чи ще якісь аналогічній установі. Хоча, підкреслю, я противник ліквідації нинішніх наукових інститутів і Академії.
Реформувати – так, але не ліквідовувати!
Як може вирішиться питання об'єктивності в історії, яка, як Бернадський казав: непотрібна ні одним, ні іншим. Це можна простежити навіть на прикладі шкільного підручника.
Шкільний підручний – це історія для широкого вжитку, історія, яка формує свідомість, історія, яка формує основне уявлення про те, як розвивалось людство. Відповідно зашивається певна пропагандистська модель, пропаганди державної, ідеологічних моментів.
А є зовсім інша річ, те, що називається академічною історичною наукою, коли просто беруть якісь документи і на їх основі роблять висновки чи узагальнення тощо. Це доволі нудне чтиво, але необхідне для того, щоб розуміти об'єктивну картину.
Другий рівень – це популярна історія, коли спеціально акцентується увага на якихось нюансах. У нас зараз історичну науку намагаються замінити пропагандою.
Тому що не можна вважати об'єктивною ту історію, з якої повністю забирають, наприклад, період діяльності Першого, Другого, Третього Українських фронтів, а говорять про те, що головний акцент варто робити на діяльність УПА-Північ чи УПА-Захід, бо це для нас більш важливо та актуально.
УПА справді воювала, але вона не була центральною силою Другої світової війни, не була центральним гравцем в ході Другої світової війни, як у нас намагаються сьогодні показати.
Погляньте: практично зникли згадки про радянських воїнів, конференції, присвячені Червоній Армії. Натомість повсюди акцентується увага на УПА.
Відбувається відверта диспропорція: справжні процеси у свідомості – особливо в свідомості молоді – замінюються малопомітними.
І от вже молода людина, що народилася за Незалежності, починає щиро вірити в те, що не стільки Червона армія, як УПА відіграла вирішальну роль у розгромі нацизму.
Кардинал і галантерейник – велика сила! Як там жартували у Польщі? Wojsko Polskie Berlin brało, a Radzieckie pomagało.
Міждержавні стосунки також потрібно розглядати зі всім цими нюансами та складнощами, а у нас цього також немає.
У нас намагаються скласти легенду про те, що насправді, наприклад, відбувалось на Волині в 1943 році чи інших регіонах. Мовляв, ми були настільки мирними і шляхетними, що воювали у білих рукавичках.
А масові винищення поляків – це переодягнені НКВДисти організували. Ми тут ні до чого.
Ще один приклад – розвиток міст на території України у 19 столітті. І тут варто визнати, вплив переважно російського фактору на Наддніпрянщині: російські купці, російські інженери, російські градоначальники тощо.
Навіть якщо вони були польського, українського чи білоруського походження – вони себе вважали підданими Російської імперії і – відповідно – росіянами.
Наддніпрянщина розвивалася як складова частина Російської імперії. І саме цей – російський імперський фактор – був головним фактором, мейнстримом.
А зараз у нас намагаються показати, що 19 століття – це не містобудівництво, не розвиток промисловості, а, перш за все, народний театр, Шевченко, Олена Пчілка, Леся Українка тощо. До цього зводиться уся історія 19 століття, штучно звужується до українського фактору.
Тому я думаю, що реально історію України ще належить написати як історію діяльності не тільки українського етносу і не тільки історію україномовного елементу.
До речі, досі на тлі великої кількості ура-патріотичних "концепцій" історії помітно виділяється, чи не єдина дійсно вартісна, концепція – професора Ярослава Грицака.
Його підхід до нашої минувшини збалансований, зважений, чесний. Хоча чи потрібна ця чесність революціонерам від історичної науки?
Навіть страшно Тебе питати про сучасний період, коли все так складно з 19 століттям.
Справді, бо я зараз наговорю на десять років без права листування.
Наші якось домовляться з поляками чи поляки з нашими щодо Волинського питання. Чи це так і зависне на тривалий період?
Ходили-ходили довкола, тепер прийшли знову до схеми, яку запропонували Кучма та Квасневський в 90-х роках минулого століття.
Вони запропонували всі складні запитання у стосунках між Україною та Польщею винести на суд істориків.
Зібрали істориків, була велика кількість конференцій, на яких ці історики ділилися на групи, де вивчали ті чи інші складні запитання: як трактувати їх так, щоб ці важкі запитання не викликали заперечень з боку поляків та українців.
Після того українські та польські історики ставили свої підписи під спільними матеріалами та видавали це все у вигляді солідних, монументальних томів, от, а потім прийшов Ющенко. З іншого боку прийшов, покійний нині, Качинський.
До влади в Україні і в Польщі прийшли войовничі праві популісти. І конструктивний процес було заморожено – на догоду клюмбі в Україні та бабцям у мохерових беретах у Польщі.
Минуло більше десяти років і знову вирішили повернутися до формули Кучми-Квасневського. Що заважало це робити у часи Качинського, Комаровського, Ющенка та Януковича, відповіді у мене немає.
Хіба що те, що у Польщі до влади рвалась право-популістська партія PiS, на Україні – право-популісти, які формувалися у середовищі Майдану, і як наслідок, було не до об'єктивної історії. Історію, швидше за все, використовували як інструмент у своїх політичних іграх.
Тепер, ймовірно, повернулися до того, з чого мали розпочинати.
Остання пропозиція, яка пролунала 24 серпня під час візиту Дуди до Києва, полягала у поверненні до подібного опрацювання важких моментів в історії, тобто нехай історики скажуть своє слово, а політики вже потім благословлять.
Частина друга. Політична
Ти вже давно перебрався зі Львова.
П'ятнадцять років.
Але Ти слідкуєш за тим, що тут відбувається?
Звичайно, я цікавлюся тим, що робиться у Львові, але на відстані важко іноді скласти об'єктивну картину.
Читаю тексти, які продукують львівські автори, читаю львівські сайти, намагаюся бути в курсі усіх львівських тенденцій, але я не можу сказати, що сьогодні є експертом зі Львова чи Львівщини.
Чи можна сказати, що Ти стояв серед витоків політтехнологій в Галичині?
Ні, там стояв Ігор Гринів. А якщо говорити про політологію – то у Львові біля її витоків стояла ціла плеяда яскравих особистостей – Анатолій Романюк, покійний нині Юра Шведа, Микола Васильович Поліщук, Антоніна Колодій.
А центр "Генеза"! Ігор Марков зібрав цікаву команду, яка займалася політичними студіями. Я вже прийшов потім.
Так це цікаво, про це ж ніхто не знає, як воно все зароджувалось. Бо тоді політології, як науки, взагалі не було в Україні, і тоді в політику приходили люди ентузіасти, розумні, але без досвіду.
Мені, напевне, потрібно написати запит до Інституту національної пам'яті, щоб мені дали дозвіл на видання історії українських політтехнологій.
Все відбувалося явочним шляхом: хтось десь когось знав, знали, що хтось може писати, хтось має виходи на засоби масової інформації, хтось взагалі вміє користуватися комп'ютером тощо.
А хто Тебе запросив у політику?
Олег Невелюк. Покійний нині Олег Невелюк і Тарас Стецьків, от вони власне мене й запросили. Історики, знов ж таки.
А коли це було?
Це була виборча кампанія 1998 року. Як раз тоді так сталося, що я отримав дві пропозиції: від НДП та від партії Реформи та порядок, до якої якраз мали стосунок Ірина Марушкіна та Ігор Гриніва.
Я погодився на пропозицію Тараса Стецьківа і прийшов працювати в Народно-демократичну партію.
У нас була дуже цікава команда, така собі аналітична команда з трьох чоловік: я, Олег Невелюк, на жаль, вже покійний, і Тарас Батенко (нинішній депутат Верховної Ради).
У нас був на трьох один комп’ютер, майже як в часи Першої світової війни, коли один солдат був із гвинтівкою, а двоє інших сиділи та чекали на те, поки його вб'ють, щоб взяти цю гвинтівку.
Десь так було і в нас. Ми по черзі користувалися тим ком'ютером і де робили фактично все: статті, листівки, відозви, аналітику щоденну.
Усе це ми тягнули, і я зараз навіть не уявляю, якби увесь той обсяг ми би потягнули зараз. Напевно були молодші, енергії було більше.
І навіть книжку ми встигли написати і видати за цей короткий час, який відводиться на виборчу кампанію. Іноді переглядаю аналітику, яку писали у той час, вона у багатьох моментах й досі не втратила актуальності.
А Тарас Стецьків тоді кудись пройшов?
Так, Тарас став тоді депутатом Верховної Ради – втретє.
Але на той час Ти ще залишався істориком?
Я паралельно викладав у Львівській політехніці, а потім покійний нині Юра Шведа, який тоді балотувався у Верховну Раду, в обласну раду та міську раду одночасно, попросив мене, аби я його підмінив, і я цілий семестр читав політологію та політаналіз у Львівському університеті студентам-журналістам і політологам.
А коли Ти вирішив зробити вибір на користь політтехнології та політаналізу?
Одразу ж після виборів. Ми сіли думати з Маркіяном Іващишиним та Тарасом Стецьківим, що робити далі і вирішили створити центр політичних досліджень "Нова Хвиля".
Маркіян та Тарас благословили цю ідею, і цей центр практично існував майже чотири роки.
Ти знаєш багатьох львівських політиків того періоду, які на сьогодні вже стали сеньйорами української політики. Якісь такі яскраві спогади з того часу лишилися?
Найбільш яскравим львівським політиком того періоду я вважаю просто неперевершеного Василя Базіва.
Шкода, що він пішов із політичного життя і почав займатися викладацькою діяльністю чи літературою, але на той час це була улюблена мішень для нашої критики.
А що саме Ви критикували?
Важко згадати, що ми не критикували.
І скрижалі, і вихід газети "Український шлях", де внаслідок невдалого фотомонтажу на груповій фотографії виявилося два зображення Кучми.
Один Кучма стояв, а біля його ніг сидів інший Кучма. Можна підняти підшивку газети, як зараз пам'ятаю, за 14 січня 1999 року.
Це була дуже весела історія, насправді, коли відправили у відставку Михайла Гладія, і призначили його віце-прем'єром, а новим губернатором став покійний нині Степан Сенчук.
Зрозуміло, що Кучма не організовував жодних урочистостей, підійшов Волков, підсунув, умовно кажучи, указ. Кучма десь там підписав і Сенчука оголосили губернатором.
Але треба було показати фотографію, що мовляв відбувалося урочисте призначення нового голови Львівської ОДА. Кучма у цей час був у Трускавці.
Що зробили? Вирішили зробити фотоколаж: Кучма стоїть, біля нього – Гладій та Сенчук.
Василь Базів доклеїв туди свою фотографію, при тому він там був непропорційно вищим за усіх інших. Василя Куйбіду доклеїли туди, потім ще доклеїли Романа Лубківського.
Так на фото поступово розросталась кількість присутніх, і в цей момент приходить Василь Пилип'юк і каже: "У мене є дуже гарна фотографія, де я Кучмі вручаю альбом".
Так і вирізали: Кучма разом з Пилип'юком, і вклеїли.
Ось така фотографія: стоїть Кучма, а біля його ніг сидить ще один Кучма, якому Пилип'юк вручає свій альбом. І все це – на тлі великої кількості людей, урочисто. І – на першій полосі газети, яка вважалася офіціозом аграрної команди, що перебувала при владі на Львівщині.
Потім у Тебе був інститут Горшеніна і десь ходила цікава історія, що самого Горшеніна насправді ніколи не існувало.
Ні, він помер 2 травня 2006 року, і це був один із викладачів одного із співзасновників цього інституту. Ми вирішили назвати інститут на його честь.
Свого часу Горшенін був відомим юристом, адвокатом, а його лекції багато у чому сформували методику наших досліджень і нашої роботи.
Кучма у Твоєму житті зайняв місце не тільки на фотографії з Базівим, Ти про нього ще книгу написав.
Книгу я написав, ще хочу написати книгу про Януковича. Є цілий ряд осіб, які мене цікавлять та цікавили. Я досі вважаю, що Кучма був найвидатніший президентом України за часів Незалежності.
Більше, ніж зробив Кучма, не зробив ніхто: ні Кравчук, ні Ющенко, ні Янукович, ні тим більше Порошенко не зробили стільки скільки зробив Кучма.
Кучма фактично збудував цю державу, яка сьогодні, так чи інакше, є продовженням держави Кучми зі всіма її вадами: з олігархічним ладом, з корупцією, зі всім іншим, але все це було збудовано Кучмою. Звичайно, що інтерес до нього є, і немалий.
Ти згадав Януковича, а про Ющенка та Порошенка Ти не будеш писати?
Вони не настільки яскраві та цікаві аби про них писати. Я колись зробив велике есе про Ющенка, яке при бажанні, можна видати книгою (там більше ста сторінок).
Це есе про Ющенка, як про такого собі Людовіка Баварського української політики.
Був такий король Баварії, який був трохи не від світу цього, більше цікавився культурою та мистецтвом, аніж політикою, і який витратив практично всю державну скарбницю на будівництво величезних палаців та казкових замків для Вагнера. Після цього його визнали божевільним.
А Петро Порошенко – побачимо. Не бачу в ньому чогось такого, що би чіпляло. Купці – навіть купці першої гільдії – для мене не надто цікаві персонажі.
Якщо Тебе не цікавлять Ющенко та Порошенко, то хто тоді: Француз та Москаль?
Москаль – колоритна постать з неординарною поведінкою і анекдоти не треба придумувати про нього, вони у житті народжуються самі, за ним тільки треба ходити та записувати.
А що стосується неординарних особистостей, то є ж Тимошенко, Ляшко, якби ми до нього не ставились.
Є велика кількість людей, які сформувалися у бізнесі, а згодом перейшли у політику. Постатей є багато.
А що стається з галицькими політиками, коли вони потрапляють до Києва? Хоча одним з найяскравіших зараз є Андрій Парубій.
Парубій є моїм однокурсником і тому я не буду про нього говорити просто з етичних міркувань.
Але у вас були одні викладачі, то чому у вас такі різні погляди на історію? Схоже на те, що Парубій погано вчився в університеті.
У світлішого князя Горчакова та у Пушкіна те ж були ті самі вчителі, вони вчилися в одному класі, але вони були абсолютно різними людьми з різними поглядами.
Так що не так з галицькими політиками?
А вони є? Я не бачу. Я бачу зараз тільки Ігора Гриніва, який справді відіграє якусь помітну роль, але більше не бачу нікого такого, хто б відігравав якусь помітну роль чи був абсолютно самостійним та самодостатнім політиком.
А про нього не хочеш книжку написати?
Про Гриніва? Не знаю. Про Ігора Гриніва треба писати фентезі.