Творцям стрічки Киснева станція цікавіше фільмувати рекламу сексу у музеї, ніж байопік про Мустафу Джемілєва.
Чемна театральщина та літературщина у запущеній формі безплідного символізму від режисера Івана Тимченка та сценариста Михайла Бриниха.
Якби Мустафа Джемілєв угрів чимось добрячим режисера та сценариста стрічки Киснева станція на київській прем'єрі, то йому б ніхто навіть слова не сказав. Це цирк, а не кіно.
Дует режисера Тимченка та сценариста Бриниха знаний у країні за стрічкою Іловайськ 2014. Батальйон "Донбас" (2019), яку вони фільмували разом з Тарасом Костанчуком. Без них Костанчук увійшов у 2025 рік з патріотичним кітчем Безвихідь. Без нього Тимченко та Бриних зустрічають 2025 рік стрічкою Киснева станція, якій цікавіше думати про секс у музеї, ніж про байопік Мустафи Джемілєва.
Насамперед фільм Киснева станція є братом-близнюком байопіку про Василя Стуса Заборонений (2019). Якщо там постать Стуса дріботіла у вічність на тлі трагедії радянських геїв-пенітенціарників, то у цій притчі майже всю постать Джемілєва застилає будь-що, аби лиш не Джемілєв.
Стрічка конає у спогадах, снах, флешбеках, мареннях та візіях, наче режисер та сценарист вирішили відтворити свій приватний Amarcord (1973) Федеріко Фелліні. Добре, що тут ще немає божевільного вуйка Тео, який би залазив на дерево та кричав, що хоче кобіту.
Власне, такого вуйка тут й не потрібно, адже увесь фільм транзитом через своїх притрушених творців кричить про потребу сексу. Та потреба займає левову частку фільму, який настільки заплутався у своєму (чужому) символізмі, що Джемілєву вділяє хіба дещицю часу на маргінесі. Це фільм не про Джемілєва, а про секс якого до часу не було у житті одного дисидента.
Закільцьовує цю байопічну тематику моральних авторитетів у страдницьку епіку виконавець головної ролі Борис Орлов, який у 2020 році грав Тараса Шевченка у фільмі Тарас. Повернення (2020) Олександра Денисенка. Він, до речі, якось навіть зможе зіграти у якомусь байопіку самого Мар'яна Пирожка.
За згадками про заслання, каземати та море у Кисневій станції варто ще зазначити про те, що найкращим епізодом фільму Тарас. Повернення була вечірня пробіжка батька Тараса мовчазною пустелею. Він міг би увесь час бігати у тому фільмі під адекватну музику, і на це приємно було б дивитись навіть три години. Герой Джємілєва втікати не хоче. Краще б він увесь фільм мовчки сидів перед дзеркалом у цигарковому диму, і на це приємно було дивитися хоч три години. Усю ту кількість червоного кольору у Кисневій станції можна сміливо адресувати стрічці Сон (1964) Володимира Денисенка.
Після такої метафоричної халтури Тимченка та Бриниха могло б врятувати хіба щиросердне зізнання у тому, що всі вони поважні брехтіанці, які цим цирком лише визнають своє повне безсилля перед екранізацією долі Джемілєва. Глядач мусить самостійно шукати відповіді на всі запитання.
Якби ж тільки це (чи міф про Сізіфа, де творці на хвильку могли поглянути на методу стрічки Hadaka no Shima (1960) Кането Сіндо) було проблемою у цій притчі про секс, кров та ілюзіоністів червоної пропаганди. Підбір акторів тут загалом добрий, а от акторська гра від малого до великого – це чистий жах, який кличе про помсту до неба у своєму плакатному союзі чемної театральщини та літературщини.
Не зовсім схоже на те, що хтось тут намагається стібатись на такому матеріалі, хоча спроби Бриниха засунути до рота пролетаріату свого доктора Падлюччо з тим "ружжом" – то є якесь особливе блюзнірство. Хіба що він уявив себе на мить самим Семенком, який знімає вульгарний німб з чола святого дисидента, якого фокусник спокушає у степу, що того Христа у пустелі, заради чогось людського у ньому. Кривава сцена ілюзіоніста десь на віддалі нагадує ешафот радянського фільму про декабристів та їхніх вірних дружин Звєзда плєнітельного щастя (1975) Володимира Мотиля, а фінал з літаками – то викапаний Афоня (1975) Георгія Данелії.
Єдиною світлою плямою стрічки Киснева станція є оператор Томас Стоковскі. Це хребет на якому й тримається все лахміття Тимченка та Бриниха. Музика японця Джуна Міяке доволі типова, окрім моментів східного колориту. Її мало і вона майже не заважає.
Стоковскі – єдиний, хто заслуговує на премію у цьому фільмі. Сцена сексу в музеї між янголом та музейницею, радше реклама сексу у музеї, є наразі найцікавішою у новому українському кіно попри всі примітивні натяки сценариста на тваринні інстинкти поміж опудал. Бриних ще також може забрати собі абсолютно зайві думки вголос від Сефінар у цьому бутафорному косплеї особливої радянської атмосфери, де навіть близько не згадаєш Miś (1981) Станіслава Бареї чи його ж Brunet wieczorową porą (1976).
Щось подібне він десь й хотів трохи показати цим сюром та абсурдом. Можливо, що з тим чорним кубом (сцена після титрів і не тільки) він навіть хтів явити себе світові фанатом японського режисера Сіона Соно та його культової стрічки Ai no mukidashi (2008).
Фінал Кисневої станції відверто знущальний. Вона нарешті приїздить. Він – загадково усміхається. Відразу у наступному кадрі виринає еротична метафора у вигляді самотнього човна посеред річки, який спрагло рухається вперед. Тут би відразу дати дует Бобула та Сандулеси зі словами "А липи цвітуть духмяні-духмяні. А двоє ідуть купатись в коханні" та, здається, режисер, сценарист та композитор так заплутались у своєму набубнявілому символізмі, що навіть не подумали про тутешній контекст.
фото: dzygamdb.com