Lemko Bluegrass Band "Schiffskarte" (2025)
Другий альбом гурту Lemko Bluegrass Band для трансатлантичної подорожі туди і назад.
Львівський гурт танцю, руху та радості вертається через десять років з новим рівнем штукарської віртуози.
Львівський колектив Lemko Bluegrass Band – відверто недооцінений на тутешніх теренах. Чомусь маловідомий у ширшому загалі нинішніх поціновувачів чогось подібного. Варто сподіватись, що їхній другий альбом таки приверне до них увагу щораз більшої аудиторії.
У приблизному контексті обабіч них навіть не варто згадувати коломийських лабухів Hutsul Planet чи розпіарений гурт невідь-чого Nazva. Їхній дебютний реліз жвавіший за всю пабну стилізацію Буля від одного океану до іншого. Це вже зовсім інший рівень.
На своєму першому альбомі "Lemko Bluegrass Band" (2015) вони поставали іронічним оркестром танцю, руху та радості зі вже фірмовою географічною мінливістю музики у межах одного треку. Блюграсова природа відразу дозволяла їм багато чого у своїх межах від диксилендового блазнювання ("Marichka") до хітової епіки ("Bolotyshche").
До речі, торішній переспів їхнього Андрія Кохана "Широкоє болотище" є найкращим поміж того, чим наразі може похвалитися проєкт Культурний десант. То є загалом музика для танців ("Shuhaj", "Bukovina"), яка ніколи поважно не цуратиметься й чогось ритуального ("Zhydivska"), прошу пана, поміж чогось слайдового ("Koni Krochkom") чи орієнтального ("Lysychka"), яке несподіваного могло закінчитися фіглярством з "Одою до радості".
Їхній другий альбом "Schiffskarte" присвячений темі еміграції та перенесення української та карпатської музики до Америки задля зображення трансатлантичної взаємодії крізь часи, де шифкарта – це квиток на пароплав.
На ньому вони вже демонструють новий рівень свого штукарства та готові до нових викликів. Альбом розпочинається з треку "Shtyry voly" так, наче далі піде відверта мандрівна екстаза (з імітацією потяга) райхівського мінімалізму на альбомі "Music for 18 Musicians" (1976). Однак за нею все ж більше варто закцентуватися на ґречному побратимському підморгуванні гурту Пиріг і Батіг на повному паритеті.
У вихилястому пересмішництві сего змагу гурта Мар'яна Пирожка з оркестром Ростислава Татомира надзвичайно важко обрати переможця ("Agent" та "Hutsul blues" як привіт альбому "Сьпівомовний"). І обирати, певне, й не потрібно у їхній львівській спорідненості попри від'їзд Пирожка до Харкова.
Усе ж гурт танцю, руху та радості завжди був одою навколишній мінливості у блюграсовій повноті життя, де трохи таки стібуть класичні стани ("Yak ya soy zaspivam") та міксують латиноамериканське з Карпатами чи блюзовими медитаціями ("Druzhba", "Sim sumnykh dniv").
Їхня іронія і є звиклою реакцією на цю нинішню (чи колишню) мінливість поміж маленьких осередків умовного спокою у світі. Сьогодні йде дощ, але завтра вже світитиме сонце. Хтось вмирає, а хтось народжується. Життя – це лише подорож сюди та назад поміж репетицій одного оркестру.