Відчайдушно жахливе кіно про Казимира Малевича, де режисерка Онищенко перевершила всі найгірші прогнози.
Плакатна безпорадність нової стрічки Дар'ї Онищенко ніяк не може зібратися до купи, щоб так і залишитися набором сценок студентського театрика.
Режисерка Дар'я Онищенко увійшла у нове українське кіно зі стрічкою Забуті (2019). Це був фільм про луганську Керрі Метісон, де найбільш яскравим моментом став епізод з двома лугандонськими ментами-дрочунами.
Якщо у Забутих ще можна згадати щось більш-менш вдале, то її новий Малевич – це суцільний морок. Се типова ситуація для українського кіно, де режисерський поспіх породжує цілу колєйку недбалих рішень – від слабкого сценарію до відсутньої акторської гри та кітчевої музики.
Безідейність фільму Онищенко хапається за все, що їй може трапитися під руку, і так не може намацати хоча б якусь вдалу думку. Ніхто навіть й не пише про хоча б якесь її втілення. Як і більшість українських режисерів вона фільмує свою стрічку з уламків чужих. І байдуже на те, що вони зовсім не пасують Малевичу.
Її кіно навіщось розпочинається з привіту стрічці про ван Гога Loving Vincent (2017) Дороти Кобєлі та Г'ю Велчмана, щоб швидко збитися на вицвілу сучасність. До речі, фільм Джуліана Шнабеля про ван Гога At Eternity's Gate (2018) тут також варто згадати не лише біля її втомлених соняшників, але й поблизу одного вченого персонажа, який так відверто нагадує Вінсента ван Гога.
І якщо вона вже так полюбляє мандрувати століттями у своєму фільмі, то замість затемненого дікпіка актора Темляка могла б організувати Малевичу подорож у часі за прикладом однієї серії серіалу Doctor Who саме про ван Гога.
Ніхто від неї й не чекав чогось на кшталт фільму Nightwatching (2007) Пітера Гріневея та, здається, що режисерка Онищенко мала за приклад стрічку Caravaggio (1986) Дерека Джармена. Хуліганське кіно про Мікеланджело да Караваджо зі всією його еротикою (гомоеротикою), яке стало поміж іншого й натхненням для Молодого Папи Соррентіно. Його поетичний монтаж з тією викличною присутністю біля Караваджо поїздів, смокінгів, глянців (з його картинами), мотоциклами, друкарськими машинками та джазом.
Ще одним джерелом натхнення для Онищенко також вочевидь варто назвати стрічку Pollock (2000) Еда Гарріса про Джексона Поллока. Якщо Малевич Онищенко у своїй ексцентриці просто сцить під якесь безіменне деревце, то Поллок Гарріса сцить на хвилі алкоголізму у камін на вечірці самої Пеггі Гуггенгайм. Різницю у масштабах мислення двох режисерів можна відчути відразу.
Мабуть, Онищенко фільмує лише одним дублем. Її актори – це лише фанера без хімії та іскри. Їхні діалоги та інтонації є суцільним жахіттям. Вони не розмовляють, а лише випльовують одні маніфести. Звісно, що час був такий, але ж не настільки, щоб підписувати на це якийсь студентський театрик наївних акторів, які хочуть доєднатися до прекрасного. Відразу хочеться згадати стрічку Поводир (2014) Олеся Саніна. Жадана так бракує тутешнім футуристам.
Слідів трактора з дрона можна в Інстаграмі надибати досхочу, а всі сучасні епізоди задля якоїсь мистецької тяглості просто зайві у своїй безбарвності. Люди крізь тепловізор вже були в Атлантиді (2020) Васяновича.
Онищенко вкотре хоче вистрілити сценами сексу (тут їх вже аж три разом з куні на сцені від маестро) та настільки кітчева музика миттю знешкоджує будь-яке лібідо. Ці безсоромні сцени є великим гріхом перед супрематизмом, який вже кличе про помсту до Неба.
Коїтус між Вітовською та Горбуновим, який вже був комунякою під час Голодомору у фільмі Голод 33 (1991) Олеся Янчука, важко назвати сексом. Ні їй, ні йому нічого грати у цій знудженій мистецькій халтурі. Вони лише геометричні тіла у руках режисерки. З таким підходом їм краще записатися в українську версію Голого пістолета. Хіба коли персонаж Горбунова домальовує очі картині Малевича, то це несподівано схоже на де Кіріко.
Тут ще навіщось розмовляють та пишуть російською. Певне, для якоїсь історичної правди. Якщо так, то ще, певне, варто у деяких сценах фільму Онищенко згадати й Андрія Рубльова (1966) Андрія Тарковського. А під час героїчного польоту летатліна в умовах тоталітаризму й Бразилію (1985) Террі Гілліама.
Фільм про творця супрематизму ніколи не виходить за межі байопікових кліше. Він переляканий та ніякий. Його фінал – це не кіно, а парканне мистецтво. Якщо режисерка Онищенко вже так хотіла якоїсь історичної тяглості крізь віки, то могла б звернути увагу на фінал забороненої стрічки Олександра Аскольдова Комісар (1967). Раїса Недашківська, до речі, за роль Марії Магазанник зі славного міста Бердичева мала б отримати наступного року свого заслуженого Оскара.
Замість цього на титрах Малевича ресторанний Шумей під горілочку вигризає душу у Вакарчука, наче Онищенко було мало тієї відвертої вульгарності перед тим. А взагалі Малевич мав би йти здвоєним сеансом разом з Медовим місяцем. Це все, що треба знати про деяких українських режисерів, мистців та реальність під час війни, теплі шкарпетки та котиків.
постер: kino-teatr.ua