Луганська Керрі Метісон поспішає на допомогу шпигунському пубертату у рідному місті.
Фестивальні кліше у фільмі режисерки Дар'ї Онищенко лише увиразнюють увесь треш і трепет епізоду з ментами-дрочунами, якому позаздрить навіть сам Лозниця.
Вже в трейлері стрічки Забуті можна було зрозуміти, що десь тут, за луганським рогом, зненацька вискочить Керрі Метісон і візьме всю цю бентегу у сильні руки з якимось синдромом у голові та мемічною мімікою на обличчі. Акторка Марина Кошкіна робить все можливе для подібного ефекту і своєю пластикою на екрані вона наступного року мусить виграти якусь Золоту дзиґу. Її луганська вчителька Ніна, яка хоче виїхати з тупості, трешу та абсурду Лугандону в найкращих традиціях Донбасу Сергія Лозниці, стає окрасою цього фільму. Їй би ще діалоги кращі, бо вона й так одним пальцем може пародіювати панянку Фреймут.
Перлинкою ж фільму режисерки Дар'ї Онищенко стає щось схоже на стриптиз вчительки української мови Ніни для двох ментів-дрочунів заради порятунку школяра Андрія, який повісив український прапор на даху луганської школи. Треш, шок і трепет цієї сцени а-ля Трієр в доґвільній іпостасі – це, звісно, не поетичне обмацування руками героїні у Лагідній (2017) Лозниці. Своєю несподіванкою ця відчайдушна хуліганка піднімається до стьобного рівня фото "Ера милосердя" російської артгрупи Сині носи, нагадує про кіно Олексія Балабанова Вантаж 200 (2007) та дає новий рівень зображення реалій у ЛНР. З поміж подібного позитиву у фільмі Забуті варто ще згадати вимикання ілюзії обстрілів міста у квартирі телевізійників-фейкоробців та актора Горбунов в епізоді, який спокійно можна було викинути, де він дає щось таке знайоме до щему радянське в інтонаціях. І навіть гру актора Данііла Камєнского, який вже достатньо злий, щоб бути живим на екрані, а не таким стерильним, як у Сторожовій заставі.
На цьому побратимка Сергія Лозниці, режисерка Дар'я Онищенко, чомусь вичерпується і починаються простакуваті заримовування персонажів та одноманітна камера. Прямолінійність, фестивальні кліше, сльозлива передбачуваність тощо. У Забутих чомусь чимало зайвого як на такий дешевий мінімалізм. Постійна камера в потилицю харить неймовірно. Вся ця загубленість та безликість (героїв невидимого фронту?) ніби має заримуватися з зайвим діалогом про ліліпутів, на розфокусі та великих планах, начебто варто згадати Сина Саула (2015) Ласло Немеша, де ця затиснута суб'єктивність цілком зрозуміла, але в Онищенко все це більше нагадує російський фільм Шультес (2008).
Розвиток шпигунської естетики у Слов'янську нагадує шафу та збивається на мляві приколи про гівенце голубів (миру?) на плечі українського розвідника в дусі Агент національної безпеки з бородатим бурмилом Пореченкова. Потяг до метафоричності підручних матеріалів (на прикладі ізоляторного заводу) нагадує стрічку Стрімголов (2017) про секс між метафорами від Марини Степанської, і, схоже, що навіть передає їй берлінський привітик у київському таксі чоловіка Ніни.
Потворний саундтрек фільму навіщось дарує зустріч з субтильним колективом Один в каное, який тут не приший кобилі хвіст, а також з примітивним ефектом навушників Андрія в автобусі. Стартовий спів Квітки Цісик "Взяв би я бандуру" лише під час повтору у фіналі стає дещо іронічним маніфестом про "блядство скрізь" від режисерки Онищенко і, можливо, натякає на внутрішню діаспору переселенців з Донбасу.
Фінал стрічки Забуті переважно жахливий та сопливий у своєму кітчі. Педалювання ізгойності переселенців достатньо примітивне (фраза "ви всі з Донбасу кончені" та епізод ДТП з родичем депутата). Фразу "нами маніпулюють і з того, і з цього боку" мешканка Німеччини, звісно, що може собі дозволити, але лише під час кращої реалізації шпигунського питання у фільмі.
Навіть благодатну тему пубертату після чогось схожого на фінал фільму Мюнхен (2005) Спілберга заганяють у відверто зайву (а тому карикатурну) сцену сексу між вчителькою Ніною та школярем Андрієм у хапливому розфокусі. І зовсім незрозуміло навіщо у київському гепі-енді під Коцюбинським давати смерть луганського школяра-шпигуна Андрія, хоча про це можна було здогадатись ще на початку фільму. Навіщо і це все ще треба було розжовувати репортажем з ЛНР? Режисерка Онищенко хотіла знімати серіал про Батьківщину?