Ялова етнопорнографія нової співачки Mokosha без будь-яких натяків на сороміцький секс.
Стерильному попу в декоративнім етнообрамленні від співачки Мокоші відразу пряма путь у симфо-метал, хоча він й намагається плутатися під ногами в української готики.
Після дебютного EP "З темної матерії" співачка Mokosha (вона ж Катерина Сивун) відразу надається до іпостасі пащекуватої протеже Аліни Паш після цьогорічного альбому "розМова". До Паш Сивун ще чимчикувати мавчиками, але ось вже Христину Соловій вона таки обганяє своїм дещо винахідливішим саундом, де біля них доводиться згадувати про Bat for Lashes.
Катерина Сивун сміло зізнається, що надихається творчістю Bjork, Banks та Kimbra, але про середульшу виконавицю рнб вона краще б мовчала, оскільки у всіх її потугах відьмацького емансипе немає ані йоти сексу у щось збочене (в народній уяві, звісно). Вона так фальшиво, а тому настільки смішно, намагається давати фарбовану сучечку ("З темної матерії"), що весь її альбом починає нагадувати місцеву пародію на улюблених виконавців.
Хоча якщо тут й присутня якась іронія від Bjork і Kimbra у їхніх бондіанівських коміксах, то у Mokosha вона якась достатньо скисла та млява завдяки насамперед її учнівським інтонаціям. Так романтичний пафос треку "Андрію" годиться хіба що для троєщинської адаптації Джеймса Бонда, якого під слова "у твоїх очах дурман та на душі пароль" мусить грати Максим Самчик.
А бондівською еманацією Мокоші у треці "З темної матерії" (де так чути любов'ю Аліни Паш до гурту Bicep та горорними кліше) має бути Флоренс П'ю в ролі дещо бикуватої Олени Бєлової з Чорної вдови (2021). Рустикальний фемінізм романтичної декадентки Мокоші кохається у супергероях та супергеройках, а тому десь біля Bjork можна ще згадати надалі й гурт Garbage.
Успадкований від коханих виконавиць потяг до кінематографічних вигинів на екрані у цьому місцевому контексті рівня та якості закономірно може зазіхати лише на якийсь ерзац, замінник для бідних. Трек "Привиди", наприклад, міг би бути саундтреком до фільму про українського Бетмена, кажанохлопа з темного міста Меджибіж, але насправді це лише старанний переспів "Toxic" Брітні Спірс в умовах провінційних масштабів.
Переспів настільки передбачуваний у своїх вивертах, що аж страшно, що там немає ні сексу, ані чогось демонічного. Десь наче схоже, що Катерина Сивун знає про коуби Варіантів на базі готичного мульфільму Квітка папороті (1979), але тут вже треба їй радити для актуального натхнення горор Мікеле Соаві La Chiesa (1989).
Усі відьмацькі потуги від співачки Mokosha нищить її буквалізм, а тому її спроби осісти на території української готики ("Лелека") закономірно скочуються у якийсь, прости Господи, симфо-метал. Ревайвл української готики за нинішніх часів був би перспективною лінією в адекватних руках, але Сивун чомусь наївно гадає, що молитовні кліше вишіптування (а-ля Lycia на альбомі 1991 року "Ionia") викрешуть якусь потрібну іскру для молота відьм.
Етеріальний відгомін Dead Can Dance вже декілька років блукає над Україною, але ніяк не може воплотитися в годящій формі. У тому ж треці "Лелеки" щось там на мить починає нагадувати про маніяків зі сокирами на чолі з чуваком на прізвисько Нічний слешер з кітчевого та піжонського бойовика Cobra (1986) зі Сильвестром Сталлоне, але немає у Мокоші стільки безсовісної зухвалості, а Катерина Сивун не зовсім Бриджит Нільсен.
То мо' краще наразі їй слухати upsammy чи Cindy Lee?