Пульс

Начебто байопік паралімпійської чемпіонки Оксани Ботурчук від режисера-дебютанта Сергія Чеботаренка, який раніше фільмував рекламні ролики.

Жива історія про українську легкоатлетку та паралімпійську чемпіонку Оксану Ботурчук ледь пробивається крізь настільки безпардонне нагромадження кліше від режисера Чеботаренка. За таких обставин варто було б навіть якось змінити ім'я головної героїні Пульсу, але подібним у цій халтурі ніхто особливо не переймається.

Реклама Чеботаренка просто намагається зробити усім стерильно та плоско, а тому навіть приблизно не підходить до фільмів Eddie the Eagle (2016) чи I, Tonya (2017). А Billy Elliot (2000) Стівена Долдрі поблизу рекламки Чеботаренка, взагалі, наче прибулець з далекого космосу.

Пульс знецінює олімпійську історію Оксани Ботурчук кожною секундою свого часу. Від цитати Цицерона на старті і до невпинного косу під щось західне та фінального засилля продакт-плейсменту. Зрозуміло, що режисер-дебютант має чимось посилено надихатися, але хіба в житті Ботурчук настільки бракує якихось епізодів, що обов'язково треба було цитувати Іржу та кістку (2012) Жака Одіара у сцені з поцілунками у ріці?

Але сексу у цій стерильній ліриці, звісно, що не буде, хоча Чеботаренко, схоже, що вважає себе жартівником. На машині Сергія висить наліпка Мисливців на привидів, яка типу натякає на американську стрічку Пульс (2006) про привидів, однак щось неособливо помітно, щоб режисер-дебютант реагував на вульгарну двозначність фраз "навіть не знаю, як тобі віддячити" чи "триматиму за тебе кулачки" у ситуації, коли вона в Китаї, а він – в Україні. І ще батько періодично так невдало згадує про свій комічний досвід у Скаженому весіллі по той бік паркану.

Оксана Наталії Бабенко переважно говорить рекламними слоганами ("у мене є мрія" та "коли я бігаю, то відчуваю себе живою"). Байопік, звичайно, десь і є рекламою певного персонажа, але в стерильному варіанті світу кліше від Чеботаренко замість Оксани Ботурчук можна легко поставити будь-кого, якщо не усіх. Про яку приватну особливість історії може бути мова, якщо визвольну радість бігу колишній рекламіст-режисер злизує зі стрічки What Women Want (2000) разом з її слоганом "no games just sports" для Nike. Ботурчук, звісно, має бути прикладом для наслідування, але ж не настільки, щоб перетворювати її на картонний силует, який може хіба що врятувати від грабіжників у стрічці Сам удома.

У фільмі Пульс чемпіонська історія Оксани Ботурчук у суцільному розфокусі. Її просто там немає. Є лише типові для спортивних драм кліше вистражданого пафосу, тріумфу духу, волі до перемоги, подолання себе, фаз розчарування та прийняття, а також усіх стадій багатостраждальних випробувань (нерозуміння батьків, аварія, діагноз, втеча хлопця, відмови тренерів, суперниці-сучки). Навіть у романтичних кліше, де Сергій кричить їй про свою любов у двері автобуса, акторка Бабенко не зовсім Рейчел Грін. Оксанині батьки зникають десь на чималий шмат фільму, але вже під час Паралімпійських ігор в телевізорі сльози заважають плакати.

Оксана Наталії Бабенко вперто біжить до золотої медалі, а за нею щосекунди кайданами на ногах збільшується ціла гора халтури від режисера, сценариста, композитора та масовки. Актори переграють. Фанерні діалоги. Характерні українські інтонації з вуст російськомовних осіб. Актору Самчику вже треба якийсь окремий фільм у головній ролі про місцевого Джеймса Бонда. Лілія Ребрик дає Марту Ерастівну Скриль з радянської класики Гостя з майбутнього (1984). Сеітаблаєв дає лікарського бруталу, а Боклан вже може грати якогось блондина у вестернах поблизу крихітки на мільйон доларів.

Дрон ще якось можна зрозуміти в індустріальній провінції, але у Києві, де він символізує розширення горизонтів мрій легкоатлетки Оксани, ще добре, що режисер Чеботаренко не бачив радянський концтабір у південнокорейській стрічці Mai Wei (2011) Канг Дже-гу.

Музика у Пульсі – це суцільний жах. Енне виконання бахівської "Сюїта №1" (Прелюдія), хоча здається, що на титрах пише, що це Бетховен. Десь лунає Друга ріка, але це чомусь не "Оксана" (було б особливо цинічно у тій сцені). Звідкись у безсмартфонні часи напередодні Олімпіади в Пекіні (2008) вилазить псевдореперка alyona alyona зі своїм убогим недорепом, яка перетворює усі паралімпійські зусилля на звичайну пародію (особливо у халтурному треці на титрах). Як, до речі, і присутній тут чомусь Kalush. А манекенні кліше від композитора Євгена Філатова вкотре дають безлику халтуру електронних пейзажів та щось безмежно маніпулятивне у своїй дешевій духопідйомності.

Попри всі ці жахіття в кадрі Пульс ще якось тримається хоч якогось берега. Спроби надурити окуліста є хоч чимось приблизно людським у цій стерильній рекламі. А мурахи на руках – це метафора, цитата чи нарешті щось особисте?

Але ближче до фінішу фільм Чеботаренка зовсім збивається на чисту рекламу та відвертий продакт-плейсмент, де мало що залишається від кіно. Він знімає Паралімпіаду в Пекіні чистим прайм-таймом, де білосніжні кросівки adidas відразу стають таларіями бога Гермеса під час таймлапсу десь на Олімпі. Все це рекламне дійство відбувається під безлиций ембієнт небесних сфер від Філатова, де бракує лише маленьких янголят, а коли героїня нарешті починає бігти, то до фінішу її несе осяйним флешбеком сліпий дощик благодаті Святого Духа, як обіцянка райдужної перемоги.

Навіть якщо шукати у сліпому дощі якісь оксиморонні краплини щастя для незрячої спортсменки, то кадр нагородження та подальший виступ Оксани з переліком шаблонних тез знову роблять з неї плоску карикатуру на її життя.