Львівську обласну контору прокату фільмів ліквідували, відтак українці можуть більше не побачити унікальних кіношедеврів.
Скарби серед руїн
Львівська обласна контора прокату кінофільмів – далеко не звичайна державна установа, в якій працюють далеко не пересічні люди. У штаті закладу – 11 осіб, і кожен із них твердо переконаний, що українська культура без вітчизняного кінематографу неможлива.
Зайшовши всередину контори, відразу розумієш: держава не надто переймається добробутом працівників культури – у приміщенні, що збудоване ще у 1950-х, давно не робили якісного ремонту, ніс лоскоче запах цвілі, а на стінах подекуди порепалась фарба, яку прикрили старими постерами. Фінансування установи обмежене, вистачає лише на найнеобхідніше та оплату праці. Тож на створення комфортних умов роботи для культури у держави як завжди коштів немає.
Втім працівники кіноустанови вже, мабуть, звикли не звертати уваги на такі дрібниці їхнього життя. Вражає, наскільки ці люди навчились дивитись крізь пальці на діяльність бюрократичної машини, не втративши при цьому головного – натхнення, запалу та любові до своєї роботи.
Головний фахівець обласної контори кінопрокату Роман Давид із захопленням та блиском у очах розповідає про свою улюблену актрису, показуючи на плакат із Одрі Хепберн: «Це не просто найкраща актриса за всю історію кіно, вона – кінобогиня. «Римські канікули» з нею я вже, певне, разів із тридцять бачив. Це шедевральний фільм усіх часів та народів».
Кабінет, у якому він працює, також завішаний олдскульними постерами Бітлів, світових кіношедеврів і, звичайно ж, портретами Олександра Довженка, Богдана Ступки та інших кіноакторів. Всі ці маленькі деталі на старих стінах будинку створюють особливу ретро-атмосферу, нагадуючи працівникам про золоті часи українського й світового кінематографу.
В архівах контори зберігаються близько двох тисяч кінострічок. У своєму кінофонді установа зберігає всесвітньо відомі роботи таких українських класиків як Олександр Довженко – фільми «Земля» (1930 р.) та «Арсенал» (1929 р.); Юрій Іллєнко – «Білий птах із чорною ознакою» (1970 р.), «Лісова пісня» (1980 р.), «Криниця для спраглих» (1965 р.); Іван Миколайчук – «Вавилон ХХ» (1979 р.), документальні фільми Івана Кавалерідзе, серед яких «Григорій Сковорода» (1958 р.)
Також серед кінострічок установи є фільм «Тіні забутих предків» (1964 р.) Сергія Параджанова, який, до речі, зовсім нещодавно Гарвардський університет включив до списку обов’язкових для перегляду претендентам на кандидатський ступінь у кінознавстві.
Окрім вітчизняних кінонадбань, Львівська обласна контора прокату фільмів володіє такою світовою класикою як «Орфей» (1949 р.) режисера Жана Кокто, «Амаркорд» (1973 р.) Фредеріко Фелліні, «У джазі лише дівчата» (1959 р.) Біллі Вайлдера, «Політ над гніздом зозулі» (1975 р.) Мілоша Формана тощо.
Поміж чималих кіноскарбів у конторі також збереглася раритетна техніка й унікальні зразки старих кіноплівок. «Ми маємо винятковий зразок стрічки з німецькими субтитрами на біблійну тему «Рут і Вооз», яку знімали ще за часів Австрії. Точну дату кіноплівки сказати важко, проте ми думаємо, що вона була відзнята максимум до 1910 року, – із гордістю розповідає Роман Давид. – Колись частину кінострічки випадково знайшли наші механіки. Відтак у нас є десятихвилинний шматок цього фільму, але який його реальний хронометраж, невідомо».
Із особливою втіхою та радістю Роман Давид демонструє інші не менш виняткові уривки кінострічок, в яких зіграли відомі актори. «Ми маємо частинку фільму «Багато галасу даремно» 1972 року, у якому зіграла Тетяна Логінова – мама Мілли Йовович. Також ми віднайшли уривок російської стрічки «Сюжет для небольшого рассказа» 1969 року, в якому знімалась дружина Володимира Висоцького Марина Владі», – зауважує чоловік.
Серед унікальних знахідок Львівської обласної контори прокату фільмів є також шматок французької стрічки «Друга істина», знятої у 1966 році. В головній ролі – актриса Мішель Мерсьє, що стала всесвітньо відомою власне за роллю у фільмі «Анжеліка — маркіза янголів».
З окремої шухляди Роман Давид дістає ще одну реліквію – третій випуск радянського мультфільму «Ну, постривай» на восьмиміліметровій кіноплівці. «Мультик, на якому виросло не одне покоління, я тримаю для особливого випадку. Може, колись відкриємо музей, то він обов’язково займе своє місце там», – ділиться Роман.
Всі ці знахідки є маленькою частиною кіноісторії і, безперечно, заслуговують на місце серед музейних експонатів. Проте культурну значимість Львівської обласної контори прокату фільмів, здається, ніхто так і не усвідомив.
Врятувати українське некомерційне кіно
Незважаючи на те, що Львівська обласна контора кінопрокату володіє чималим фільмофондом, всі стрічки припадають пилом у архівних приміщеннях закладу, оскільки їх фактично немає де показувати. «Я скільки разів говорив, що на Львівщині немає жодної мережі кінотеатрів, де можна було б транслювати наші фільми. От незабаром має ввійти в дію закон «Про держпідтримку кінематографії». В ньому наголошується власне на виробництві нових фільмів, але де ж нам їх показувати?», – жаліється директор контори кінопрокату Андрій Бабінський.
За його словами, у Львові популярні мережі «Кінопалац» та «Планета кіно» взагалі не зацікавлені у показі фільмів українського виробництва, адже вони не приносять очікуваних прибутків. Навіть якщо одна із кіномереж транслює вітчизняний продукт, то буквально декілька сеансів «задля галочки». А згідно з законом України «Про кінематографію» 30% екранного часу повинне займати власне українське кіно.
«Цим обом кіномережам ми пропонували наші сучасні фільми, але вони завжди відмовлялися. Більше того, «Кінопалац» та «Планета кіно» беруться транслювати лише шедеври українського сучасного кінематографу, аби ті приносили великі касові збори. От до прикладу, «Поводир», він приніс чималий прибуток, адже попит був просто шалений, – зауважує Андрій Бабінський. – Це, звичайно, добре, проте якщо мова йде про серійне виробництво, яке належить до середнячків по касових зборах, транслювати його ніхто не береться».
Тож якби на Львівщині функціонувала державна мережа кінотеатрів, українські фільми можна було б легко популяризувати незалежно від того, який прибуток вони приносять. Ба більше, поширювати вітчизняний кінопродукт потрібно ще й через те, що телебачення практично не пропонує його широкому глядачеві.
«Міська влада подає, що у Львові існує десять комунальних кінотеатрів, хоча насправді вони функціонують лише на папері. До прикладу, кінотеатр «Зірка» (клуб «Пікассо») регулярно звітує, хоча по чому там звітувати я не знаю. Кінотеатри «Дзвін» на Привокзальній, на Богдана Хмельницького, а також кінотеатр «Стрілець» на Левандівці сьогодні є недіючими. Фактично зараз у місті працює тільки наша контора прокату фільмів і Львівський кіноцентр, – наголошує Андрій Бабінський.
А. Бабінський: «Колись поляки застерігали нас не йти їхніми слідами. Адже вони також свого часу знищили свої комунальні кінотеатри, віддавши їх під приватизацію. А відновлювати польський кінематограф потім було вкрай важко. Та чужі помилки українців нічого не вчать».
В області також існують лише на документах кіномережі в Старому Самборі, Мостиськах і Бориславі. Загалом на Львівщині зафіксовано 53 кіноустановки, серед яких 35 є насправді діючих, сюди ж входять мережі «Кінопалац» та «Планета кіно».
«Восени спільно з департаментом культури облради ми їздили в райони і демонстрували в селах для дітей мультфільми. Брали машину, кінопроектор і так в народних домах популяризували українську кінопродукцію, – веде далі Андрій Бабінський. – На мультики йшли від малого до старого. Було навіть таке, що зал не опалювався, а вільних місць все одно не було. На сеанс могло прийти більше ста осіб».
Очевидно такі заходи у львівських селах користуються шаленою популярністю, адже іншого культурного дозвілля там зазвичай немає. Звісно, у кожному селі час від часу проводять концерти до певної пам’ятної дати, приміром до дня народження Тараса Шевченка чи Дня рідної мови. Проте цих заходів для культурного розвитку та виховання молодого покоління в українських селах замало. А переносна кіноустановка, за допомогою якої можна було б у різних селах Львівщини транслювати вітчизняні фільми, точно внесла б свою лепту у формування національно свідомої молоді.
Така мобільна кіноустановка є в Тернополі, але не у Львові. І грошей на її купівлю як завжди немає, навіть на вищезгадані виїзди у села з кінопоказами відділ культури Львівської облради позичав усю необхідну апаратуру.
«Обласна рада каже, що не має грошей на купівлю переїзної техніки. В районах грошей також немає, і я їм вірю, адже бюджети й так тріщать по швах, а існують ще й більш нагальні потреби. Втім я вважаю, що кожен район міг би виділити 50 тисяч гривень та купити той же ноутбук, проектор та хороші колонки. Цього вже було б достатньо», – підкреслює директор обласної контори кінопрокату.
Також Андрій Бабінський зауважує, що сьогодні українські села застрягли в своєму культурному розвитку. Через невеликі заробітки люди не те, що не можуть регулярно ходити в театри, відвідувати концерти чи купувати книги, вони не мають змоги навіть придбати собі комп’ютер і дивитись фільми онлайн. Відтак одним із видів дозвілля стають посиденьки за чаркою.
«Нам потрібно з цим боротися й окультурювати львівські села. Адже якщо в місті є безліч альтернатив для саморозвитку, то в селах їх практично немає. Тож аби протистояти російській інформаційній війні, варто просувати український кінематограф, зокрема й серед сільського населення», – наголошує Андрій Бабінський.
Фініта ля комедія?
Андрій Бабінський пропрацював у Львівській обласній конторі прокату кінофільмів 32 роки. Присвятивши понад чверть століття кінематографу та популяризації українського кіно, він не знає, як покидатиме рідні стіни кіноінституції, адже 1 березня на сесії облради депутати її офіційно ліквідували.
Питання закриття контори кінопрокату у колах влади точилося вже давно, оскільки землі закладу є ласим шматком для ненаситних чиновників. Втім тільки тепер депутати Львівської облради спромоглися виселити працівників кіноустанови з їхньої святині на базу «Львів-ТБ». Відтак Львівську обласну контору прокату кінофільмів як юридичну особу ліквідували, дев’ятеро працівників звільнили, і тільки двоє перейшли у підпорядкування телерадіокомпанії.
«Я все своє життя пов’язав із кіно. Тому душа болить через те, що діло, якому ти присвятив все своє життя, ліквідували. Як ми будемо покидати рідні стіни, я навіть не знаю», – опустивши очі каже Андрій Бабінський.
Переведення контори кінопрокату на базу «Львів-ТБ» голова комісії з питань культури та ЗМІ облради Юрій Візняк пояснив тим, що це дозволить значно зекономити на утриманні працівників та самому приміщенні контори.
«Комунальне підприємство ліквідували, але кілька фахівців контори займатимуться й надалі кіноархівуванням на базі спеціального відділу при «Львів-ТБ», у статуті якого передбачено право кінопрокату», – розповів Юрій Візняк.
Проте існує одне велике «але». Справа в тому, що «Львів-ТБ» не може транслювати фільми контори кінопрокату, адже всі ліцензії оформлені безпосередньо на кіноінституцію. Більше того, всі прокатні посвідчення, якими володіють у закладі, є кінофестивальними, і вони не дають жодного права показувати фільми на телебаченні.
«Керівництво «Львів-ТБ» змушене буде звертатися до Києва, до експертної комісії з проханням надати телевізійні права на показ стрічок із нашого фільмофонду», – зауважує Андрій Бабінський.
Отримання ліцензій на трансляцію фільмів – процес тривалий і недешевий. До того ж нещодавно ввели нові ціни на отримання прокатних дозволів для сучасних кінострічок. Згідно з ними, ціна варіюється залежно від хронометражу фільму та кількості серій, якщо такі є. Наприклад, ліцензія на художній чи документальний фільм тривалістю до 50 хвилин коштує 400 гривень. А в архівах львівської контори є фільми, які тривають і до трьох із половиною годин. Тож у яку копійку влетить «Львів-ТБ» отримання ліцензій для радянських та інших старих стрічок, яких у фільмофонді кіноустанови хоч греблю гати, поки невідомо.
Також неясною залишається ситуація і з комунальним підприємством «БТІ», в приміщення якого мають перенести весь фільмофонд обласної контори. Андрій Бабінський ще дотепер його не бачив, тож не знає, чи існують там усі необхідні умови для зберігання цінного кіноархіву. Відтак чоловік переживає, що депутати не подбають про збереження культурної спадщини контори прокату фільмів.
Більш виграшним варіантом для обласної контори кінопрокату було би перенесення її в приміщення кінотеатру «Львів». По-перше, працівники установи надалі продовжували б свою роботу у сфері культури, а не телебачення, що все-таки має свої відмінності. По-друге, з’явилась би нагода транслювати більшу кількість фільмів широкому загалу, аніж якісь обрані кінострічки демонструвало б «Львів-ТБ». І по-третє, як вже неодноразово говорили депутати облради, при кінотеатрі «Львів» можна було б організувати чудову альтернативу приватним культурно-розважальним закладам, утворивши своєрідний культурний центр міста. Зокрема місцеві активісти пропонували таку ідею ще минулого року. В рамках громадської ініціативи з порятунку кінотеатру «Львів» небайдужі містяни радили заснувати там кіномузей, дитячі мистецькі гуртки, транслювати старі плівкові фільми.
А. Бабінський: «Ми вже давно просили дати нам кінотеатр «Львів»,щоб мати нагоду регулярно показували наші фільми. Адже зараз наші стрічки щонеділі транслює лише Львівський кіноцентр, а також час від часу два кінотеатри у Жовкві та Кам’янці-Бузькій».
Проте у директора кінотеатру «Львів», а за сумісництвом ресторатора Мирослава Ареновича, здається, плани геть інші. Нещодавно він на виїзному засіданні комісії з питань культури та ЗМІ облради наполягав на тому, аби на реставрацію будівлі, що перебуває у справді аварійному стані, депутати виділили 25 мільйонів гривень та ще й відразу всю суму. Звісно ж, таких грошей влада виділити не може, відтак хоче перевірити справжню вартість необхідних робіт.
«В Ареновича, я так розумію, інше бачення на кінотеатр. Я скажу навіть більше: сьогодні кіношники за будь-яку ціну намагаються зберегти українське кіно. А в тих організаціях, де ставлять людей, що фактично не пов’язані з кіно, воно відразу ж пропадає. Отак і з Мирославом Ареновичем», – каже Андрій Бабінський.
Чоловік ділиться своїм баченням на фінансові підрахунки щодо реставрації кінотеатру «Львів». За його словами, на всі необхідні роботи у приміщенні потрібно близько 6 мільйонів гривень.
«В мене є кошторис, який був складений взимку минулого року. Придбання й встановлення крісел, нового обладнання, включаючи 3Д-установку, акустичних систем та іншого кіношного обладнання минулоріч коштувало 185 тисяч євро, що майже 6 мільйонів гривень, але не двадцять п'ять!», – нарікає Андрій Бабінський.
Так, проблеми в кінотеатрі справді існують: приміщення вкрите грибком, підлога у кінозалі провалюється, та й модернізація закладу радянських часів, безперечно, не була б зайвою. Проте всі ці недоліки можна усувати поступово і значно меншим коштом, аніж про це заявляє директор Мирослав Аренович. Втім сьогодні, мабуть, чи не на кожне комунальне підприємство хтось уже кинув оком і чекає, коли ж то його нарешті можна буде приватизувати.
«Сподіваюсь, що найближчим часом депутати ухвалять закон «Про держпідтримку кінематографії», в якому йдеться про те, що держава надаватиме субсидії для купівлі мобільних пересувних кіноустановок, – зауважує Андрій Бабінський. – Тому я пропонував, аби нас не ліквідовували як юридичну одиницю, бо комусь треба буде тим питанням займатись». Логічно, що таке право на Львівщині отримала б радше конкретна офіційна установа з питань кіно, а не якийсь відділ при комунальній телерадіокомпанії.
А. Бабінський: «Ми – кіношники, а не телевізійники. Це взагалі не наша сфера, адже телебачення належить до інформаційного простору, а ми ж – культура».
«Якби ми надалі залишились повноцінною конторою кінопрокату, було б значно простіше. Мали б своє рідне приміщення, брали ту субсидію й купували би техніку, їздили в райони, показували фільми, приносячи людям радість», – ділиться думками Андрій Бабінський.
А поки працівники Львівської контори прокату фільмів мріють про перспективи у творчості та збереження кінонадбань, про культуру потрібно подумати нам. Хтось скаже, що це питання не на часі – у країні йде війна, і щодня гинуть люди. Проте війна рано чи пізно закінчується, а культура залишається.
