Спокійне і технічне створення неприступної хмари навколо світлого образу Параджанова.
Фільм Олени Фетісової та Сержа Аведікяна створює з попси неприступну хмару навколо ексцентричного, тобто, до кінця і ніколи непізнаного Маестро українського, вірменського та грузинського кіно.
Головні закиди у бік байопіку про Сергія Параджанова закидають авторам допотопну схематичність у показі нелегкого життя головного героя на шляху до визнання через зіркові терни.
Режисерам натякають на попсову вибірковість ключових етапів творчого шляху та біографії такого визначного мистця.
Як це так сталось, що такого самобутнього, тобто незбагненного митця так гріховно заточили під чужу (технічно зрозумілу, а отже і попсову) естетику, що більше пасує Жану-П'єру Жене (Амелі) та Мішелю Гондрі (Наука сну, Шумовиння днів)?
Тим більше, що на останніх кадрах визнаний громадянин світу товариш Параджанов вічно засинає на паризькій лавці ейфелівського всесвіту, що так щедро оспіваний Жене та Гондрі.
Але апофатика паяцового ексцентрика відзнята професійніше, ніж Хайтарма. І табуйоване поетичне кіно тут так – дрібне хуліганство. Це знято професійніше, ніж анекдотична халтурка Іллєнка ТойХтоПройшовКрізьВогонь. І це точно знято краще, ніж дика убогість Янчука Владика Андрей.
Ексцентрика у фільмі про Сергія Параджанова передбачувана і тому з цієї цілковитої передбачуваності і створюються хмари навколо навколо недоступного Творця, обличчя якого ніхто ніколи не бачив і не розумів насправді.
Так, можливо не вистачає фактури для справжніх апаратчиків та вірних комсомольців, але ця фактура назавжди втрачена у кінематографі на усій території колишнього СРСР. І це проблема не тільки режисерів фільму, але й усього пост-совка, бо таких типажів більше не народжують.
Але й так вони усі лише статисти, фанерні трафарети, бліді тіні навколо незрозумілого генія, божевільного і впевненого у собі.
Параджанова знято спокійно та впевнено і це просто добре кіно після якого не соромно за український кінематограф. Знято без істерик, плачів та юродивих захватів. Тут тільки кобіта особливо збуджується на слові геніальний.
Плавна впевненість у вибриках генія. Актори майже недерев'яні. Грузинка мінімально (але весело) переграє з постаттю Марчелло Мастроянні. Тюремні авторитети веселі, а біля тюряги блукають косі кути експресії.
Партійні бонзи делікатно розмовляють з молодими Адонісами і чудово витримана та втримана лінія натяковості гомоеротики у житті Параджанова – було чи не було?
У тбіліських перформансах ще відчувається та особлива кавказька добра іронія артистичного фантазісти та здорова вітальність прикалізму забронзовілих хлопчиків з трубами. У Тінях забутих предків магія кіно деталізована у закритті скрині та весільному ярмі, а Софіко Чіаурелі у Колірі гранату – просто неземна у своїй святій недоторканності.
Звичайно, що фінішна екзотика цілком вписується у церемоніальну концепцію Оскара на яку Параджанов, можливо і буде номінуватись, але що, у нас так багато фільмів, які можна дивитись без ніяковості та сорому?
Для цього варто лише трохи зачекати на Тіней незабутих предків і, можливо, Креденс. Є ж люди, яким подобається Доторкнись і побач Тараса Дроня.
фото: startv.com.ua