Секта Садового після піару на Небесній Сотні вирішила полапати Бога за бороду.
Педальний піар Львівської міської ради на Небесній Сотні вже якось забувся, а тому духовне пекло Львова породило зі свого ненаситного черева нового монстра – сайт Духовна велич Львова.
Відповідальним за народження цього інформаційного омена оголосили Управління внутрішньої політики Львівської міської ради та Андрія Шевціва (керівника цього управління). Андрій Шевців усе своє свідоме життя носив парасольку за Садовим та потрапляв з тією парасолькою у декілька комічних ситуацій. І ось, нарешті, дослужився до керівника управління, де й спромігся породити зі своїх чресел дигітальний варіант гидоти запустіння у славнозвісній релігійності Львова, закономірно, найбільш фарисейського міста України.
За збоченою львівською традицією, що так поширена у пропагандистських ЗМІ Садового, цей ресурс відразу оголосили унікальним, оскільки він має презентувати таку, дещо незрозумілу річ, як духовна велич Львова.
І якщо такі маніпулятивні ілюзії ще якось можна зрозуміти у ще одних представників секти Садового – журнальчику для побожних сучок The Ukrainians, бо там ілюзії – це ілюзії, то для Духовної величі Львова такі ілюзії – це вже прєлєсть, духовна хвороба, самообман.
Зважаючи на останню Ніч у Львові під гаслом "ніч духовності та миру" таке духовне життя міста заточене під туристичний конвеєр заробляння бабла. Така комерція – це логічна та навіть мудра ідея, яку, схоже, що секта Садового підгледіла у співпраці Ватикану з Деном Брауном у проекті "Код да Вінчі". Мільйони так масово побігли слідами Святого Грааля, що аж побожно почали поповнювати скарбничку Святого Престолу після всіх тих фінансових витрат пов'язаних зі скандалами зі священиками-педофілами.
Така комерційна діяльність Управління внутрішньої політики Львівської міської ради доречна навіть у контексті існування книги Річарда Докінза "Ілюзія Бог", що є нічим іншим, як розводом лохів (зароблянням на них), але не релігійних, а своїх, атеїстичних. Увесь стьоб цієї книги не в світоглядному протиріччі, а в методології, наукових методах, які використовує Докінз. Таких маніпулятивних стратегій чиновники Управління внутрішньої політики Львівської міської ради могли набратись і від Мирослава Мариновича, який свого часу наголошував їм на важливості бути першими у тлумаченні того, що їм не вдалось.
Така поведінка воцерковлених у Львові не є якоюсь особливою дивиною, тому що вже навіть сам Гузар свого часу дорікав улюбленій спільноті за убогість богословської школи. За цей час світ все більше й більше схиляється до думки, що саме Церква є тією вавилонською блудницею з Об'явлення Івана Богослова. Ототожнення християнства та відсталості вже стало нормою, а для більшості релігійних сайтів та журналів Львова (а-ля Духовна велич Львова) характерна ота корпоративна звичка сентиментальної мастурбації у вищі сфери.
Такі рухи руками подобаються й львівським парафіянам. На інтронізації Святослава Шевчука особливо підняли свої рейтинги найбільш наближені до простого галицького народу газети Експрес та Високий Замок. Їхня пристрасна мелодраматичність дозволила їм залізти ледве не в труси Шевчука в своєму прагненні донести всю правду про нового Блаженнішого. Особливо жіночу душу мала гріти думка про те, що він був якийсь час акушером, а значить бачив, відчував, торкався отого сокровенного, а значить він свій, рідний, близький.
Примітивність духовного життя Львова та усіх його немовляток у вірі не є якоюсь особливою дивиною у місті, де проповіді максимально відірвані від життя саме через брак духовного досвіду. Звичайно, що є винятки і не все аж настільки погано, але ж тут мова не про одиничні випадки адекватних людей, а про тенденції. Тільки вірний греко-католицькій традиції наслідування наставників усім, що тільки можна, капелан Львівської міської ради Павло Дроздяк може проповідувати у сесійній залі інтонаціями та паузами отця Фредини.
І тільки у такому Львові могла бути популярною книга Ксаверія Кнотца "Секс, якого не знаєте", що є нічим іншим, як завуальованим факом власній парафії. Схоже, що Кнотца так дістали його парафіяни, що він аж написав заплутаною мовою любові книжечку на 224 сторінки, яку сміливо можна було скоротити до п'яти сторінок якоїсь брошурки. Написав 224 сторінки, тому що немовляткам у вірі потрібно розжовувати та класти до рота всі католицькі погляди на оральний секс.
Секта Садового також практикує отупіння своїх парафіян. Садовий переформатовує свої ЗМІ перед походом на Київ, і так стає іродом для своїх вифлиємських немовлят, усіх тих убогих вухом, слухом і нюхом. Так, наприклад, він віддав інформаційне сповіщення Самопомічі на поталу дитячому садочку, і вони, хоч й продовжують нести там несусвітну пургу, але вже з невинними дитячими посмішками.
Оновлення захід.нету винесло на берег якісь вже зовсім жалюгідні матеріали про футбол і Чемпіонат Світу в Бразилії, зокрема. А що вже писати про інформашки про серіали чи прости Господи, Вудсток? Ось на таких підвалинах й проростає фундаменталізм ідіотизму Духовної величі Львова.
Розпочати можна навіть не з дизайну, а з дизайнера, який гордо повідомляє на своєму сайті, що його звати Діма, і ні, ні в якому разі не Дмитро, а саме Діма.
Але форму можна залишити заради важливішого змісту і відразу помітити, що Духовна велич Львова – це репортажі з пекла. Це атмосфера фільму Ульріха Зайдля Paradies: Glaube з його фантастичною ніяковістю від псевдо-документальної стилістики у показі фанатизму, що доходить до протиприродного онанізму розп'яттям.
Інтерв'ю – простенькі (салют сайту The Ukrainians). Сакральна спадщина – куца. Блоги – пісні, тобто нудні. Богословські нотатки семінариста Львівської духовної семінарії Святого Духа Володимира Мамчина – проповідницьке просторікування з неодмінним капслоком істерії, тобто звичайна графоманія.
Але це у звичайному українському житті графоманія, наприклад, Катерини Бабкіної, Андрія Любки чи Отара Довженка (який під ніком Саши Лєбєдєва вже навіть почав кидатись на Форум видавців) – буденна річ, а в духовному така сіра посередність – це вже гріх, богохульство, як вдало зазначають про богохульну природу посередності дівчатка у фільмі Віта Стіллмана Damsels in Distress.
У безпросвітному царстві Духовної величі Львова відірватись можна тільки на родзинці сайту – підрубриці "Кінематограф", де можна натрапити на блог про антихристиянську пропаганду у найпопулярніших американських серіалах. А от у блозі про серіальних антихристів від постійної авторки сайту є деякі цікаві моменти, де вона намагається повчати голлівудських режисерів з висоти львівських пагорбів. А ще її дивує той факт, що у серіалі Game of Thrones нема ані добрих, ані злих персонажів.
Пласке мислення цієї авторки не встигає за гібридною війною і навіть за книгою Віктора Франкла "Людина у пошуках сенсу". Вона вже так поверхнево дивиться на Доктора Хауса, що навіть не помічає, як у його випадку втратило свій каталогізуючий сенс слово "цинізм" (як і слова "епатаж" та "скромність"). Але вже навіть у Голлівуді, цій клоаці розпусти, зрозуміли, що є конечним для спасіння у самоіронічній чорній комедії The End Of The World.
Юні партнери Садового щось трохи пустились берега за його другої каденції і йому потрібно щось з цим робити, поки воно не почало бити в його світлу постать. Садовий мав би порадити своїм юним друзям, підказати їм, що не очко зазвичай губить, а до одинадцяти туз.
Що перебор з піаром за присутності Головного Піарника – це трохи стрьом. Ось, наприклад, у цьому матеріалі про одного з засновників The Ukranians Тараса Прокопишина, поміж відвертої брехні про глибокі розмови та прекрасний (підтирений) дизайн присутній абсолютно дикий випадок несанкціонованого жлобізму, такого собі патріотичного ексгібіціонізму: "Мені прикро, що дотепер не знав, хто такий Валентин Сильвестров. Він відомий у світі, але невідомий мені, львів’янину і патріоту України. Це ж біда!"
Садовому потрібно щось робити зі своїми юними друзями, а також відповісти на запитання – на чиї кошти у природі існує така духовна халтура. А кінематографині Батіг варто почати дивитися на світ з фільму Джона Майкла Макдонаха Calvary.
І продовжити з серіалом Ray Donovan.
Що можна було почати з серіалу Rectify.
Чи навіть з True Detective.
Або з французького Les Revenants, де мерці почали повертатись додому після кількох років панахидної відсутності.
Чи просто з Orphan Black, де одна Таня Маслані грає одинадцятьох клонів, одна поміж яких, суперкілерка Гелена, виховувалась в українському монастирі, а тому періодично пристрілює очі монахиням на фотографіях.
І вже десь там дійшла б тихою сапою до трешового серіалу Dominion, де Господь так випробувально кудись зник. Архангел Гавриїл у цьому звинувачує людство та починає його винищувати. А архангел Михаїл пристає на бік грішних людей, літає на оргії та періодично хвилюється про те, щоб його гьорлфренда, не дай Боже, не залетіла від нього. Помазаний на спасіння світу також зустрічається з кимось, і тут навіть є мелодраматична сцена сексу без особливих інтимних подробиць, оскільки це канал Syfy, а не зовсім безсоромний Showtime.
Коротше, фанатизм, буквалізм, фундаменталізм, звичайно, що характерні для перехідних умов військового стану, але маніакальна убогість під час канонади – це вже злочин. А тим більше, духовної війни, цієї невидимої брані. До речі, Управління культури Львівської міської ради після такого випадку також мало б замутити свій сайт з умовною назвою Культурна велич Львова.
Хоча, можливо, це все дещо упереджений погляд на таку юродиву наївність та примітивізм Духовної величі Львова, тому що ж існує така латиноамериканська штука як ретабло. Картинки побутового життя з вдячністю Богородиці чи святим за ту чи іншу допомогу, де можуть траплятись ось такі щирі у своїй святій простоті історії з підписом "Діво Гваделупська, дякую тобі, оскільки мені пощастило виграти подорож у Канкун в профсоюзній лотереї".
Або ж ось таке улюблена ретабло автора з ось такими вдячним підписом від Кончіти Бенітес Рохас (Чимальтенанго, 1967) "Дякую Діві Гваделупській за те, що лікарняна прибиральниця з'явилась вчасно, перш ніж, лікар згвалтував мене, скориставшись моїм безпомічним станом".
Але ж там це щиро, прекрасно та з любов'ю, а у Духовної величі Львова – куцо, нудно та пісненько. Само тому для них й лунає цей урок любові, цей хіт "High On Love" від давнозабутого, але нещодавно віднайденого колективу Masterpiece.