Варіанти розпочинають більш-менш традиційний огляд нетрадиційної львівської попси.
Євромайдан мав принести спраглій львівській культурі хоч якісь натяки на те, що так давно очікували пророки – фонтануючий оргазм нових звуків, нових відкриттів та нових проривів. Януковича вже нема, а отже й не має того, хто міг би заважати розвитку патріотичної львівської музики у культурній столиці України.
І хоча Львів вже давно не є культурною столицею України, але у ньому періодично дріботять різні колективи, гурти, групи та виконавці (і виконавиці), які намагаються наздогнати Вакарчука у його нездійсненній мрії сподобатись клятому Заходу (на сході він вже давно усім подобається).
Науці невідомо, що аж так вплинуло на підвищену активізацію львівської попси. Можливо, що це війна. Але також, можливо, що це – агонія туристичного Львова. Ледве не щодня з'являються нові кліпи, ледве не щовечора – концерти, і ледве не щоночі – підвальні квартирники. Закономірно, що така активність львівської попси приносить і деякі цікаві висновки.
Так лише декілька днів тому запрезентував львівським хіпстерам свій новий кліп "Як почуєш вночі (Пташка)" гурт Патриція.
Духопідйомий трек колишнього колективу Кожному Своє особливо натхненно демонструє усі джерела натхнення цього гурту львівської попси і тому не має жодних інших естетичних причин для перегляду чи переслуховування.
Навіть одного треку забагато, щоб остаточно зрозуміти, чим дихає група Патриція, але нещодавнє Свято Музики принесло ще декілька роликів, які зможе витерпіти і не сміятись лише особливо стійка психіка. Картинка перед очима гурту Патриція ще більше повідомляє той доконаний факт, що така попса розрахована лише на пубертат. Тричі пережований та сплюнений саунд з романтичним орієнтиром на Колдплей не помічає не тільки розлучення Кріса Мартіна, але й транзитної агонії Вакарчука ("Dorsa").
І так, Патриція – це, звичайно, більше про каверність, ніж про плагіат, бо про який плагіат може бути мова у банальному (але такому фанатичному) звуконаслідуванні улюблених груп.
Відгриміло нещодавно грозами та блискавицями й декілька концертів львівського гурту Piano. З фотографій цього творчого колективу відразу стає зрозуміло, що їхня фронтменка добре вміє проповідувати руками.
Концертні лайви відразу повідомляють про теперішнє (і сподіваюсь, що не остаточне) невміння адекватно (тобто, тонко) висловити і виспівати свої емоції та почуття потрібними інтонаціями. Звичайно, що таке непопадання має свою цільову аудиторію, а з певною дещицею лалали та гумору, трек "Ангели" міг би чудесно засяяти у серіалі Домініон про холівар архангелів та спецназу, а трек "Покатай мене по Україні" – тарантинівською відповіддю хіту Василя Зінкевича "Новий день над Україною" з коронними словами "А у древньому Львові пані всі гонорові".
Усе це підсумовує трек "Ядерна війна", де ніби й проскакує регі, але воно настільки натякове, що не може ось так відразу дати потрібний градус іронічності та абсурдності. Тут хіба що її спроби трохи копіювати Майкла Джексона ще можуть бути смішними, оскільки надалі ота славнозвісна жіноча хтонічність знову заводить пісню про щось своє, жіноче та таке невимовне у своїй Інакшості.
Про новий трек, про новий хіт повідомляє й офіційний сайт львівської співачки Ірини Федишин. Це композиція "Калина" і це україномовний формат безсмертного хіта гурту Фристайл "Цветёт калина".
І такий феномен правдивості відразу підносить співачку, яку неодноразово втягували у вир плагіатних звинувачень, на якийсь, нереально вищий рівень Бога. Щоб зрозуміти усю крутість цього неординарства Ірини Федишин, варто лише на мить уявити, що це, якби на офіційному сайті Океану Ельзи написали, що Вакарчук десь перетнувся у Європі з Робертом Смітом, і той запропонував Славкові взяти у свій репертуар трек The Cure "Lovesong". Так схвильована українська спільнота отримала б у скарбничку своєї духовної спадщини трек "Сосни".
Декілька останніх треків Ірини Федишин повідомляють той доконаний факт, що попсовики дуже добре розуміють вплив інтернету на хоч якесь розширення кругозору своїх меломанів (Вакарчук і такі колективи як Патриція заперечують присутність інету в Україні) та чітко січуть усі останні тренди. Звичайно, що плагіати у їх творчості постійно присутні, але й зі саундом вони почали працювати набагато краще. Бо якщо вже навіть співачка Наталі у своєму вічному хіті "О Боже, какой мужчина" знає про існування та успішну кончину дабстепу, то що вже писати про Ірину Федишин.
Недаремні заходи Брітні на території дабстепу та періодичні зальоти Лани Дель Рей у інді-поп кінця 80-х (Mazzy Star, наприклад) дали нарешті свої плоди.
Львівській попсі доводиться думати та шукати нові варіанти, і тому, наприклад вони дивляться на менш освітлені та заповідні території, ніж Америка чи Західна Європа.
Спочатку Федишин звинувачували у плагіаті кліпу "Пароль" з відео болгарської співачки Andrea "Haide Hopa".
Минулорічний хіт "Долоньки" підозрюють у плагіаті треку "Stereo Love" румунів Edward Maya & Vika Jigulina.
У Федишин навіть є неоднозначні натяки щодо плагіату треку "Небо это я" самої Софії Ротару в пісні "Твоя".
Усе це є у її творчості, і як наслідок, Федишин почала звучати якісніше, і що, найголовніше – вона чітко знає для кого вона співає, поки задрочені хіпстери Львова валяються у муках творчості, поки у когось там щось не підтирять. Федишин (і ті, хто робить їй саунд) – добре усвідомлюють можливості своїх слухачів і дають їм провінційний рівень текстів та космополітичний саунд. Саме тому слова "твоя гітара давно не грала" мають настільки потрібну двозначність, а у тексті про ніжність малесеньких долоньок сина чи доньки Федишин дивиться на камеру з таким сексапілом.
Зважаючи на це та теперішній стан Вакарчука, відтепер не має жодної різниці між попсою Федишин та попсою Океану Ельзи (Патриції, Piano тощо). Між снобізмом та рагулізмом можна ставити знак рівності, а відтак – ототожнювати хіпстерів та гопників. Усе взаємозаміняється та перетікає.
Чому Дзідзьо – це попса, а Вакарчук, Патриція, Piano – ні? Бо Вакарчук та Патриція високоморальні та романтичні? Попса Вакарчука, Piano чи Патриції – відірвана від життя у своїй романтичній традиції, вона фальшива та беземоційна у своїй вторинності. Навіть в состязании роботов-гитаристов було більше природності та щирості.
Навіть у мерців, які за декілька років повертаються до додому живими у французькому серіалі Les Revenants є якісь емоції, а які емоції у Патриції, окрім сміху над позою фронтмена?
Закономірно, що отак вони чудово вписуються у панораму мертвого міста Львова, але у цей час у дошкільному мультсеріалі Суперкрихітки (The Powerpuff Girls) у серії "See me Fell Me Gnomey" дають соціальну рок-оперу а-ля Jesus Christ Superstar та "Tommy" The Who.
У мультсеріалі для дошкільнят.
І поки хіпстери чухають усе підряд вони можуть послухати те, як як розхристані шведи Mando Diao (такими вони були колись) дають імпозантного грека Деміса Русоса у треці "Wet Dreams".