Олег Собчук стає на хвильку аватаром Джастіна Бібера, щоб увесь інший час міксувати Reamonn з Avicii.
Ейфорійний дебютник фронтмена гурту Скай Олега Собчука, де він вдвічі помножує традиційний романтичний градус своїм новим арсеналом.
Сольний альбом Олега Собчука несподівано знаходить нове джерело для свого натхнення. Це, як він сам уважно зазначає, результат п'ятирічної праці та творчих експериментів у жанрах chillhouse, lounge та retrowave.
Щодо тернопільського гурту Скай та їхнього фронтмена Олега Собчука у музичному довкіллі завжди існувало певне стійке упередження. Здебільшого воно стосувалося тієї стерильної правильності та прісної банальности їхньої романтичної колекції, яка завжди обіцяла кітчеву зірочку-валентинку з неба.
Біля них, за спиною у гурту Друга Ріка, завжди крутили носом, хоча у контексті їхня дискографія завжди буде, напевне, кращою, ніж хоч щось від гуртів Антитіла, Без Обмежень чи Мері. Їм ще, певне, протиставляють гурт O.Torvald, хоча технічно різниця між ними у тому поп-році завжди є мінімальною.
У 2025 році дебютник Собчука багато чому може навчити Granat Garden чи навіть The Soul Delusion з їхнім Хозієром, адже має двадцятирічний досвід діяльності. І не лише у тих коучних настановах задля подальшого просвітлення на карематці в позі лотоса "Високо літай. Віри не втрачай. Світ посміхнеться знову. Все роби з любов'ю" ("Все роби з любов'ю").
Дивно, що Собчук не дійшов до цього chillhouse чи retrowave ще років десять тому, адже вони враз посилюють його романтичний потяг догори ("Легко так"). Ці електронні впливи якраз саме для нього, де навіть щось карпатське він адаптує цілком адекватно. Навіть шкода щось з цього віддавати на поталу вкраїнським кінематографістам для ще одного рагульського ромкому, оскільки вони відразу зіпсують й цю його святу атмосферу романтики ("Spring 2030").
Тутешні фанати Avicii мусіли б швиденько опанувати цей щасливий момент, щоб закликати всіх інших залишити Гігу (чи Бобула) заради Собчука та його танцювальних версій ("Тебе це може вбити"). Мо' ще прийде знову його зоряний час, хто зна? Краще вже це слухати, аніж Степана Петровича чи Івана Васильовича.
Це, звісно, не львівський пуленбір. Тут завжди варто мати на увазі Stereophonics чи U2. Скільки б тут не було того хаузу чи ретровейву, це завжди будуть солодкі обіцянки поп-року про якісь далекі острови ("Тільки уяви"). Якщо конкретно, то альбом гурту Reamonn "Dream No. 7" (2001).
Ця старомодність нині йому особливо пасує. У цьому ностальгійному ретровейві його героїчний принц на білому коні відкидає щоразу більшу тінь на лівому стегні Орландо Блума ("Я відчуваю"). Він й досі, певне, шукає свою Білосніжку задля поцілунку у самісінькі вуста, хоча нині вже варто зважати на щось подібне у кришталевому гробівці після її досвіду співжиття зі сімома гномами.
Десь трохи здається, що у цьому йому трохи бракує того саксофона, як, наприклад, у Remy Lights у пісні "Срібні ночі", одна ні, варто лише зачекати хвильку, і сакс обов'язково буде у всій своїй красі. Ця приємна передбачуваність нині особливо може втішити певну стресовану аудиторію поміж цілковитого хаосу буття.
Десь поміж цієї ейфорійної романтики мусово має з'явитися й щось лаканівське. І таки так, у треці "Забери" можна натрапити на ту сакральну обіцянку "Забери мене з собою. Я віддам тобі свою зброю (щоб ти була моя)".
Звісно, що саме він той менестрель Її осяйності на троні, куртуазний лицар, якому за безмежне щастя завжди буде побачити на власні очі хоча б міліметр її оголеної руки, який він побожно лобизатиме у власному іконостасику все подальше життя та зачудовано леліятиме крадькома у самісінькому центрі свого вдячного серця.
Все це неймовірно мило та не варто забувати й про те, що особливим клієнтом лаканівської оптики в українській музиці є, звісно, що сам Вакарчук з його наказовим способом уявним кобітам, які ніколи його не слухаються.
Поміж усіх цих романтичних благань, розлук, обіцянок та мрій лише десь трохи дивним є той момент, де Олег Собчук на хвильку стає аватаром Джастіна Бібера ("Знову без тебе"). Хоча, якщо добре подумати, то нема у тому ніц чогось такого незвичайного під час перегляду фільмів з Бредом Піттом без Неї. Без Неї, на самоті, віч-на-віч з Бредом Піттом, кожен відчуватиме себе Джастіном Бібером.
Там, дивись, після чогось такого Собчук і до Скріллекса якось дійде. А якщо ні, то завше може взяти за приклад Shakin' Stevens з його ностальгією за невинними 50-ми.