thekomakoma "Альбом під піаніно" (2023)
Кишеньковий нью-ейдж зі стислим переказом обрізаного Скрябіна для маляток дошкільного віку.
Найкращий альбом тернопільського виконавця thekomakoma, який цілком закономірно вдалеч втікає крильми у тишу маминої світлиці.
Безпричинний рівайвл Левка Дурка за ще живого гімноспівця Дзідзя та згадок про Двісті Boys від підволочищанина thekomakoma особливо заходив столичним персонам. Це миле провінційне дріботіння галицької старомодности вони іронічно вважали своєрідним guilty pleasure для обраних.
Ще одним коханим дитятком цієї опосередкованої зверхності є беззубі приколи пана Романа. Місцеву антропольогію він ще дає так собі, але поміж теологічних речей та реального стану УГКЦ вже відразу плаває повним профаном. Якщо і є якась глибочінь у цій зустрічі греко-католицьких немовляток у вірі зі секулярними неуками, то це навіть неусвідомлений спомин про назавжди втрачене знання.
Цей цікавий феномен цього перехідного періоду майже ніхто не помічає, а тому й не досліджує. Секулярна критика, наприклад, взагалі не відчитала біблійної символіки серіалу Соррентіно Молодий Папа, а на Вкраїні милій з цього явища можна згадати торішній документал У пошуках Сковороди.
Нові треки thekomakoma після всіх його дотеперішніх дисків є своєрідним покаянням за хамство попередніх альбомів, за те дистанційне глузування з рідної Галичини, дещо сп'янілої та нагої нині, що той Ной після потопу. У важкі часи він звісно вертає до рідного дому, до урочої маминої світлиці, щоб впасти ниць і заплакати.
І се цілком ідеалістична застанова втечі в абсолютне дитинство, де він невипадково навіть згадує гурт Один в каное ("Родина"), які від жорстокости навколишнього світу звикло хочуть перетворитися на неживі предмети. Принаймні цей його кишеньковий нью-ейдж вже кращий за всі його попередні альбоми, де він тицявся сліпим кошенятком у мокрі місця.
Він забагато слухав корейця Yiruma у дитячих іграх для дошкільного віку. Навіть така його краса може дати лише дещо кітчеве щастя у стислому переказі обрізаного Скрябіна для тих, хто не хоче слухати його повністю ("Нові будинки", "дзвоники"). Це музичка для кідалтів та інцелів. І це саме його автентика святої простоти певного аутичного спектра ("Зірочки"). Саме тут він більше свій, аніж штучний розум афористичного коельянця Кречета чи дитяче богослів'я неофіта Міші Правильного.
Це не юродивість і навіть не дітвацтво Антонича. Ніхто, певне, і невинен у тому, що таке дріб'язкове нині щастя. Війна б мала надолужити певні речі, але, звісно, що не так швидко. Принаймні thekomakoma знає, чого йому варто прагнути у своєму найкращому треці "Сердечко", де у чомусь нарешті живому та нестатичному він перетинається зі саундтреком Яна Тірсена до фільму Амелі (2001).
Цікаво, що зовсім нещодавно в одному подкасті місцеві оглядачі Пилип Пухарєв та Олексій Бондаренко з якоїсь радости назвали крінж-попом треки Андрія Миколайчука "Піду втоплюся" та "Підпільник Кіндрат". Вони, звичайно, ще б Sparks чи Talking Heads крінж-попом назвали, бо thekomakoma, який краще заточений під це визначення, у них явище високого культу. Тицяти носом об неньчині коліна є лише ознакою певного стану та часу, і немає у тому ніц поганого, але короткозора оптика, яка не розрізняє добре від поганого, це вже щось трохи не тойво.
А спеціально для thekomakoma лунає трек польки Hania Rani "Kyiv".