Тіна Кароль "Кохання. Сльози. Маніфест." (2026)
Перекладна голгофа Тіни Кароль з нагоди двадцятиріччя її пісенної діяльності.
Збірник начебто найкращого від Тіни Кароль, де окремо йдуть сльозливою покутою переклади її російськомовних треків.
Нині Кароль десь трохи уявляє себе Серсеєю Ланністер, котра голою йде крізь очманілу юрбу. 33 стації її хресної дороги мають підсумувати всі її страждання на обкладинці з окресленими принадами у чорному.
Після альбому "Лірика" (2024) десь вже зовсім стало зрозуміло, що Тіна Кароль – це справді нова Тимошулька. Під її етери завжди набігає купа блаженних сектантів, щоб смачно облобизати її золоте серденько та вдячно доторкнутися ланітами до її святої руки як суспільного надбання.
Цікаво, що замість однієї Юлії Тимошенко в український світ відразу прийшла інша Юлія Тимошенко. Під час своїх розмов вона також несе себе, немов та невіста неневісная при надії, свято вірить у свою богообраність у переддень богоявлення, яке має врятувати цілий світ.
Шкода, що в Україні подекуди занадто повільне мислення через особливості дрібнобульбашкового ізоляціонізму. Вже б можна було, наприклад, почитати якийсь нонфікшн про занепад нових світочів на кшталт Емми Антонюк, тієї ж Тимошенко чи когось з ебаут.
На альбомі "Кохання. Сльози. Маніфест." Тіна Кароль непомильно обіцяє не просто переклади своїх російськомовних хітів, а повне переосмислення цих треків, адже це, за її словами, природне продовження внутрішнього натхнення.
Нічого такого тут, звісно, не буде. Буде звичайна халтура на кшталт перекладних альбомів Каменських чи Полякової. 33 треки на цьому альбомі існують лише для того, щоб хоч якось затулити той перекладний янукович-поп. Ще якась шансонна частина разом з єрмак-попом з них тут присутня для того, щоб навіщось затулити хоч щось добре у ній ("Стерва", "Дзвони", "Небесами", "Ніжно").
Хтось би розумніший з її компанії, мав би якось натякнути їй на те, що варто було лишити тут лише найкраще, а не все підряд ("Перечекати", "Намалюю тобі зорі", "Троянди", "Що ти наробила", "Космічні почуття", "Не дощ"). Якщо ні, то її пам'ятатимуть хіба на шкільних лінійках чи панахидах (реквіємне їй завжди добре вдавалось).
Під час війни трохи дивно співати фразу "вбивай мене ніжно", хіба так вона передає щось нагальне разом з "твоїх обійм солодкий гріх" Таїсії Повалій ("Не святі"). А з її самочинним статусом примадонни дещо бентежно косити під Клавдію Петрівну у "Балконах" (навіть з вайбами Алли Пугачової середини 80-х, хоча б "Дєлу врємя"). Може, Кароль нарешті варто відновити співпрацю з Підлужним замість того ресторанного гранчака Шумея ("Закрили твої очі")?
Якщо детальніше копирсатися у її перекладному янукович-попі, то це звичайнісіньке село (якщо брати до уваги класифікацію Варениці). Романтична сентиментальність для геріатричних репертуарів, прісна нудота з далеким відгомоном Санремо ("Ніченька"), де ще й трек "У неба попрошу" чомусь так нагадує безсмертний хіт Eros Ramazzotti & Cher "Più che puoi". Переклад там на початку ще нічо, але потім, тиць-пердиць, "написан сюжет не нами".
Ось і все внутрішнє натхнення разом із російськомовними наголосами, де "Пам'ятаю" ще й нагадує трек Jay-Z "Empire State Of Mind". Від себе колишньої Тіна Кароль так швидко не втече. Її найкращий трек Noize MC "Зачєм я знаю" все ще кращий, ніж україномовний варіант "Тепер я знаю" з найбільшою кількістю русизмів.
"Тихо я прошепчу" – це плеоназм ("Вище хмар"), а "Шиншила" з тим своїм халтурним початком "мій перший день без красок", то просто якісь Стариє пєсні а главнам – ретросовок із міксом російського гурту Ноль ("Іду, курю", звісно) та чимось з новорічних радянських фільмів.
Окрема тема пісень Тіни Кароль – це сексуальний підтекст у деяких її фразах, який вона зазвичай ігнорує у всій своїй святій простоті. Щось вона десь таки розуміє, адже змінює російськомовний "я твая нєжнасть, ти мой стєржень" на "я твоя ніжність, ти моя сила" ("Знайти своїх").
А ось у треці "Не бійся" вся ця краса вже нікуди не зникає та ще й забуває про кличний відмінок в українській мові. Те, що у фразі "красень, очі підведи" несподівано виникає якась гомоеротика, то ще таке, пусте. А ось в обіцянці хлопчику про те, що він забуде небо та землю, вже відчуваються певні моменти педофілії (попри всю владність її матрони-примадонни). І хіба "відлетіти у небуття" – це не померти? Заяви про маленьку смерть по-хвранцузьки тут варто ігнорувати.
Найбільшим же наразі досягненням на цій анекдотичній ниві є шансон "Людині потрібна людина". У пізнавальній фразі "Людині потрібна людина. Сховатись під ковдру, заснути у тебе в колінах" лірична героїня справді ховається під ковдру лише для того, щоб просто заснути? Навала блаженних сектантів не зрозуміє такого блуду зі священних вуст цієї благословенної жінки.