Загублена у часі та просторі легенда української попси з пародійним звуком і лірикою від початківця у сфері Штучного інтелекту.
Одинадцятий альбом української співачки Тіни Кароль та третій її повністю україномовний реліз на стежині анекдотичного попу.
Це вже другий цьогоріч альбом Тіни Кароль, який вкотре нагадує знерухомлену рибку в акваріумі черевцем догори. Як і її Дім Звукозапису – це вторинний, прісний, похилий та полохливий контент.
Тіна Кароль не любить ризикувати. У неї імідж порядної панянки у капелюшку з парасолькою під сонцем. Конвенційна посередність приваблює її своєю вдаваною стабільністю, адже вона також не знає, хто вона насправді. Вона постійно під когось мімікрує навіть у статусі примадонни нашого дна. У доктора Хауза, здається, був пацієнт з чимось подібним у своєму дзеркальному синдромі. Стільки років зросійщеної трутки натщесерце й справді можна захворіти на щось схоже з ідентичністю.
Навіть в образі втомленої життям мілфи вона ще не зовсім мама Стіфлера ("Хлопчина"), а що вже казати про якийсь момент трагедії для якої вона аж занадто вже поверхнева. У своїх вилицюватих поглядах вона асексуальна навіть там, де заклично стає на голову з розверзнутими ногами догори чи знову зітхає вебкамерою назовні. Ці її стогони, до речі, хтось таки мусить якось засемплювати для чогось порнографічного.
Її новий альбом "Лірика" вкотре стає суцільним анекдотом, де вона намагається своєю старосвітською атмосферою впасти на хвіст народницьким карикатурам гурту Kazka та всім іншим підряд. Тіні лишається лише підбирати крихти за ними та фрагментики тіні.
Якщо не Вакарчук (вона не здасться без бою), то Бумбокс ("Ти заплела у свої коси квіти, що він тобі приносив"). Якщо не Бумбокс, то Скрябін у "Дзвонах", які своїм рефреном "ти мені дзвони" переспівує його "спи собі сама". Якщо не Скрябін, то приватний сатісфекшн у "Попелюшці", який звучить як уявний дует з Тучею. Половину свого ліричного репертуару вона наче позичила у Лободи з Пивоваровим та поєднала з Анастейшею. Десь ще навіть здається, що вона хоче замахнутися на танго Грейс Джонс, однак переважно там лише рівень Ірини Федишин, а не всеукраїнської примадонни, яка хоче стати місцевою Кайлі.
Попри присутність певної кількості осіб у її "Ліриці" постійно чомусь виникає відчуття, що слова їй складає докупи людина, якийсь лісоруб чи дрововоз, яка лише вчиться писати українською. Це абсолютно клішована за ключовими словами лірика. Можливо, що всі тексти для вже пише якийсь ШІ. Там головне слідкувати, що ШІ не почав римувати "нічку" з "тічкою" чи "бичкою", бо то ще той шибеник ("Нічка").
Хоча й без ШІ її лірик то якийсь маленький пародист з цілим букетом ржачних фраз на кшталт: "Сумне личко у волоссі стрічка", "Забери мене, коли ходить сон. Коли ходить сон край моїх вікон. Не п'янить вино, хочу все одно. Бути там де ти, а не соло. Википів мій розум неначе юшка. І без тебе змокне моя подушка. Бігають мурашки, капають сльозинки. Поїхала розумом попелюшка", "Твоя печаль буває злочинна. Стріляєш очима. Мама, мама, мама, хлопчина".
У діапазоні між кітчевим розчуленням під горілочку з Шумеєм та цвинтарними вайбами вбік шансону, непевне, таки ще раз варто написати про її троєщинські вигини боком в купальнику у попсовому хаузі "Відчиняю". Це таке асексуальне одноманіття, що навіть можна собі подумати, що саме так матрона Тіна чомусь уявля собі омріяний фрілав крізь дзюрочку у простирадлі.
Всі ці начебто акробатичні секс-забави аж ніяк не сприяють виникненню мемічного гасла "Тіна – секс-машина", адже це більше про їхню Тіну Тернер, аніж про нашу Тіну Кароль. Хоча, можливо, ми таки ще доживемо до її рухів у дусі "Call on Me" Еріка Прідза чи хоча б оригіналу зі стрічки Perfect (1985) з Джоном Траволтою та Джеймі Лі Кертіс. Тоді, певне, ще й рак на горі заразом свисне.