Кітчевий пророк та комічний мачо Славко Вакарчук з новим альбомом наївних казочок про той день.
Десятий альбом Океану Ельзи після восьми років мовчання породжує лише безплідні пошуки внутрішньої дитини у душі фронтмена Вакарчука.
Після альбому Vivienne Mort "Фата" (2024) Вакарчука можна не слухати десь років п'ятнадцять. Він так і не вилазить зі свого коханого кітчу попри всі рекламні заяви про якесь пробудження та перенародження. Усі його слова про тривалі пошуки є звичайнісіньким самообманом.
Сингл "Мукачево" вбиває весь "Той день" вже на старті. Після нього вже немає жодного сенсу слухати його далі. Новий альбом ОЕ вкотре про безпомічність та безпорадність ліричного героя Святослава Вакарчука. Власне, тому й важко зрозуміти те, чому за таких обставин він вперто намагається утвердити себе на пророчій місії служінню народу таким кумедним чином.
Після неошароварництва в українську музику заповзла нова фішечка – псевдодуховний кітч (Псюк, Jerry Heil, alyona alyona, Міша Правильний, Гоня та тьма інших). Це не новина під час історичної зустрічі секулярних неуків та немовлят у вірі. Не новина це і для Вакарчука, який промишляє подібними псевдомесіанськими мотивами останні п'ятнадцять років.
Геологія та географія Львова, ймовірно, особливо сприяють бродінню месіанських думок у тутешній голові. Про псевдомесіанство Гоні та Вакарчука вже можна писати цілі талмуди, але щось важко помітити того, хто б міг це зробити в Україні. Кітч ще якось можна сприймати на первісному етапі як побічний ефект помилок становлення, але коли він стає магістральним, то це вже проблема. Спотворена візія, чистий фейк. Коли поетами називають дрібних версифікаторів, то вже варто втікати десь у гори.
Після сольного альбому "Оранжерея" (2021), де його наказові вакарчукески приречено блукали у дзеркальних лабіринтах зі всіма своїми уявними кобітами, якось трохи здалося, що Вакарчук щось зрозумів за життя. Можливо, що навіть почав трохи стібатися зі свого німбика на чолі.
Ця мить швидко зникла, адже новий альбом "Той день" це все те ж заколисування сліпих, глухих та розслаблених. Сон розуму, де панує лише один умовний спосіб. Вакарчукова спроба услід за Гонею стати дитинкою знову швидко закінчується псевдомесіанським скам'янінням (хоча він й співає, що не хоче цього). Три фрази його популіста: "Чи хотів би він стати голосом покоління тих, кому болить", "Чи хотів би стати дзеркалом покоління тих, кому болить", "Чи хотів би стати пам’яттю покоління тих, кому болить" відразу вбивають все живе на альбомі ("Мукачево").
Якщо про голос покоління ще якось можна говорити, то з дзеркалом він трохи загнався. З пам’яттю – це вже зовсім перебор. Якщо хтось ще пам'ятає, то на альбомі ОЕ "Без меж" (2016) він ще косив під Висоцького, який і в танку горів, і в літаку падав, і в атаку ходив з піхотою. Після 2022 року це вже трохи не комільфо. Його сентиментальний кітч – це найменше, що хочеться згадувати після цієї війни, хоча, звісно, ще є всі хвилі неошароварщини. Третій рік повномасштабного вторгнення. Пророк має випереджати час, а не дріботіти у позаторішніх ідеях та нарікати на непідвладний тягар під рициновим кущем. Що вже писати про паразитування на патріотичній сліпоті та комеморативному мазохізмі.
"Той день" є сеансом самознищення, де Вакарчук інколи нагадує дещо відірвану від реальності Тіночку Кароль, яка без жодної задньої думки може співати під час війни "вбий мене ніжно". Щось умовно найкраще на цьому альбомі можна почути на треці "Ніч розведе мости", який він відразу псує власноруч набундюченим псевдорепом з фразами на кшталт "ніч тупо тече" та "без тебе уже не гребе". Йому що, п'ятнадцять років? Він Джої, який в джинсах на матні випендрюється перед Чендлером своїм "S'up, dude"? Справжній менчайлд. Нагадує цим ще деякі книжечки хіпстерського періоду, де мистці-емерити намагалися безпорадно юзати молодіжний сленг. Камон, це було десять років тому.
Це альбом втомленої людини, яка так кумедно намагається зловити власну ретроспективу за хвіст та намалювати якийсь кращий портрет самого себе. Ностальгійне обігрування колишніх ідей та запозичень ("Чути запах сосен, але їхній образ потьмянів. Так, немов художник не зумів їх захистити") з традиційними наказовими вакарчукесками невідомо кому ("Не тримай. Не тримай. Не тримай в собі муку. Відпусти. Не стискай") у треці "Кольорові вежі".
Він постійно забувається та суперечить сам собі, адже все, що він робить на цьому альбомі, це тримає у собі ту муку та ніяк не може її відпустити. Дієслівними римами "У небі зима лютує. До болю тебе бракує. Вино мене не рятує" намагається прикрити той факт, що "Як ніколи" є таким собі продовженням "На небі". Трошки музично цікавіші "2000 миль", здається, все ще готуються до чогось нового з Goo Goo Dolls. Від людини з досвідом та дипломом фізика дещо дивно чути примітивний маніфест у стилі неука-езотерика Псюка та босяцької побожности thekomakoma "Дихотомія". У Заюшкіної вся ця дихотомія життя блукає у значно витонченіших формах.
Щось новеньке у саунді "Вогонь" з цнотливим Вакарчуком на ліриці змусить отця Юстина Бойка швиденько баламкати галицьку алярму після слів "Я в іншому всесвіті. В ньому горить вогонь. Між нами вогонь між нами". Хтось вже давно підозрював, що ліричний герой Славка перебуває у пеклі, а нині ми вже маємо живі свідчення безпосереднього свідка. Гоня, до речі, також хоче спалити цей цвіт, але ще мало що знає про Тома Йорка. Пророк апокаліпсису Славко Вакарчук ще у "Шіле" тут співа "Най плавиться душа, най палає тіло".
Після такої комедії на альбомі "Той день" немає жодного сенсу щось писати про музику. Це він справді цитує The Who? А тут він трохи переслухав BRMC чи The Black Keys з самим Джеком Вайтом? Навіщо йому Майкл Джексон у "Високих баштах"? Все це марно. Його мачистські пародії цікаві хіба тією посполитою однозначністю його коханої пастви, яка наче вперше бачить білий світ. "Високі башти, широкі площі. Хто ж об'єднає нас?" Хто, хто, секс, звісно завжди охоче об'єднає щось високе з чимось широким, то ж не Вакарчук зі своїм слізним покаянням про два невдалі рази у політиці.
Цікаво, як дзеркалочка у його мачистському рок-н-ролі "Я відчуваю серцем. Ти думаєш головою" ("Високі башти") поєднується з його постійними погрозами прийти з квітами у Її думки та сон після того, як Вона наступного разу вимкне свій телефон ("Без образ")? Він вже зовсім не розуміє, що нині це легко назвуть емоційним насиллям, а його самого якимсь токсичним словом? Звісно, все це відбувається лише у його голові, але після цитати "Темна ніч померла з голоду, так і не отримавши фрейдівського змісту. Змолоду, нас давно привчило змолоду, роздягатись в темряві давньоруське місто" десь мають у Львові трохи напружитися своїми олівчиками Фільц з Березюком.
Після давньоруського міста у Вакарчука легко можна натрапити на шансонні куплети в оповіді про південні моря ("Мамо!"). Він, наче та Тіночка Кароль, яка, схоже, трохи не доганяє усього підступу власної пісенної фрази "кожен день у моїй голові ти", а тому так щиро питається: "Скажи мені, мамо, мамо. Чому зачинена на ключ брама". Ну, брама зачинена на ключ, прошу пана, бо хтось комусь не дає з певних причин фрейдівського змісту.
Він же сам співає у треці "Пісня пісень" ось таку інтересну конструкцію: "Твої губи так пахнуть медом і молоком. Твоє лоно, голубка, під таємним замком". І це ще те питання, чому навіть у самій "Пісні пісень" лоно його голубки під таємним замком? Вакарчук є фанатом італійської комедії La cintura di castità (1968) з Монікою Вітті та Тоні Кертісом чи широкий загал мусить знати щось більше?
Звісно, що новий альбом пророка та месії Вакарчука у цій біблійні часи має закінчуватися треком з назвою "Пісня пісень", де у нього вкотре можна натрапити на веселий мікс з умовним способом: "Ми йдем і йдем і йдем і йдем. По дорозі на Едем. По дорозі в Авалон. Ми зруйнуєм Вавілон. Най нам буде добре". Звісно, після зруйнування Вавилону можна буде прикупити й у квартиру у Грішиному Авалоні на останньому поверсі.
Кумедно, як буквалісти просто не зауважують за своєю сентиментальною сусальністю того, що все знову повторюється, як і в часи першого пришестя Христа. Кумедно, що навіть клерикали цього не помічають. Вчора в Африці Гоня щось там заїкався про Освенцим, то може Вакарчукові услід за своїм псевдомесіанським кулєгою нарешті варто прочитати книгу "А у нас, в Аушвіці" Тадеуша Боровського. Сумнівно, звісно, але, можливо, це хоча б трохи зможе збити позолоту з його солодкавого кітчу під час війни.