Вівтар невтомної боротьби з музичними вампірами від Стрільця за гороскопом Даніели Заюшкіної.
Найбільш саркастичний альбом гурту Vivienne Mort, який остаточно увиразнює її вищість над усім, що робив Вакарчук за останні п'ятнадцять років разом з дрібною хуліганкою Христиною Соловій.
Напрочуд легко зрозуміти культовість гурту Vivienne Mort в Україні. Усі нагальні молитви до Даніели Заюшкіної просто пояснити. Її бахівська дисципліна у парі з поетичною уявою породжують світ таких фантастичних звірів, що Вакарчук та Соловій навіть бояться думати про щось подібне.
Гурт Vivienne Mort довго йшов до цього особливого стану, де варто вже нарешті назвати Вакарчука та Соловій його млявими епігонами.
На дебютному мініальбомі "Єсєнтукі Love" (2010), де Заюшкіна поставала українською відповіддю литовці Аліні Орловій, яка була особливо популярної у тамті роки, у Vivienne Mort вже можна було помітити викличну поставу щодо творчості Океану Ельзи. У тому дарк-кабаре за прикладом Аманди Палмер поміж химерних текстів потрібно виокремити три важливі для подальшого пункти.
Пункт перший. Розуміння обмежності будь-яких спроб стати альтернативним Вакарчуком, а тому значно більша прихильність до того, що робити у ті часи Esthetic Education ("Хто це тут", "Твоя"). Пункт другий. Заюшкіна є найкращою іронічною колабою для Крихітки на території глуму з наївних чоловічих бажань ("Musikapi"). Пункт третій. Христина Соловій є дрібною паразиткою усього, що робить Даніела Заюшкіна разом з усіма її інтонаціями включно.
Дебютний альбом даркової кабарети "Театр Pipinó" (2013) демонстрував те, що Заюшкіна не лише стала абсолютно рівною супротивницею Вакарчука на той час ("Перейди, місяцю", "Остання роль"), але й досягла значно вищого рівня розвитку, до якого Вакарчук так наразі й не піднявся. Саме тут вже можна зрозуміти, що Заюшкіна була рольовою моделлю під час сотворення Христини Соловій ("Спочивала там, на дні ріки, так довго чекала. Там шукала дружньої руки і Бога шукала" у "День, коли святі").
Вона її чистісінький клон з тим її нахилом до мотиву ляльки-маріонетки. Вона її приватна переслідувачка ("Сліди маленьких рук", "Остання роль", "Зірочка"). Вона її персональна людожерка, як і Шумей є ресторанним людоїдом Вакарчука ("Камінсорі"). Віднині Соловій вже мусить зробити колабу з Шумеєм, адже Вакарчук там вже також засвітився тілом. Поміж артистичної дулі наказовим обмеженням Вакарчука ("Ірен") варто нарешті вказати на найважливіший момент різниці між VM та Вакарчуком з Соловій, який матиме подальше значення для символіки альбому "Фата".
У якому б стані Заюшкіна не була, у яких би світах вона не блукала, вона ніколи не дозволяє своїй наелектризованій атмосфері доходити у ритуальному до істерики, сентиментальності та кітчу ("Голубка"). У неї нема еротизації власних страждань (Вакарчук, Соловій). Немає жодного садомазохізму. Це справжня готика з таким рівнем поезії, що згадана тут пара виконавців може сміливо йти Винниківським лісом на віцечки за ручки.
Мініальбом "Готика" (2014) й справді вказує на те, що Христина Соловій лише місцева пародія на Даніелу Заюшкіну ("Риба"), на все її іронічне кабаре. Звісно, що у цьому збоченні мусово мала трапитися хвилька чогось відверто єретичного. Трек "Маріула" схожий своєю буфонадою на колабу Христини Соловій з ДахоюБрахою і борони Боже, нас грішних, щоб коли-небудь подібне сталося десь у майбутті. Поза цим на "Готиці" вкотре постає питання колаби з Крихіткою ("Персефона") та визріває пропозиція колаби з гуртом Пиріг і Батіг довкола поезії Розстріляного відродження ("Університет", "Готика").
Наступний мініальбом "Filin" (2015) вже більше заходив у арт-поп та бароко-поп ("Temno") у своїх абсурдних текстах ("Любов"). Попри деякі привіти Вакарчукові це загалом був такий собі майстер-клас для Христини Соловій ("Грушечка", "Колискова", "Лети", "Голубка"), яка чомусь зрозуміла делікатність Заюшкіної як дріботливу, ледь не летаргічну блаженність на своєму дебютному альбомі "Жива вода" (2015).
Десь, певне, вже варто перестати дивуватися тому, що після мініальбому VM "Rósa" (2016) у Христини Соловій якось виник задум хоча б альбому "Rosa Ventorum I" (2021). Більш нетерплячі з нас могли б вже нарешті погодитися на примхливу думку про якийсь містичний трикутник між цією трійцею. На усіх попередніх альбомах VM доводилося чекати на щось подібне на мініальбом "Rósa". Ще більшим є лише бажання почути щось подібне у майбутньому. Те органне піднесення неймовірно ущільненої сили чогось потойбічного ("Intro", "Outro"), яке водночас передавало вітання з теренів Dead Can Dance співачці Стасік за декілька років до альбому Ganna "Kupala" (2023).
За сплесками бароко-попу цей мініальбом поступово розвертає дискографію VM до арт-року, де знову сміється з Вакарчукової патетичності ("Той, хто рятує імена", "Хто ти такий?") та вкотре стає прикладом для Христини Соловій, яка увесь цей час аж досі плутається у неї під ногами своєї бідосею ("Пам'ятаєш", "Пташечка").
У цей перехідний період до альбомів "Досвід" (2018) та "Фата" (2024), де утверджується вся повнота переваги VM на українській сцені, мусово ще раз оголосити перелік чеснот його фронтвуменки.
Заюшкіна – уважний та допитливий аналітик мінливих станів, вона свідома усіх їхніх найменших небезпек. Вона все кладе на вівтар своєї боротьби і саме тверезість, виваженість та дисципліна дозволяє їй уникати екзальтованих позицій у цьому вирі. Вона ікона розсудливості в хаотичному світі.
Архітектура її треків не проповідує (як Вакарчук), не нарікає (як Соловій), більше вагається, аніж докоряє. Все прощає. Вакарчук, який своїм постійним імперативом уявним кобітам створює вівтар для поклоніння самому собі, щоразу більше схожий на ненадійного оповідача (слух. дзеркальні лабіринти альбому "Оранжерея"), а деталізована щедрість Заюшкіною завжди відкрита до світу. Їй нічого приховувати, бо й від себе вона нічого не приховує. Про Соловій з її німфетками та картинами Бальтюса тут взагалі краще промовчати.
Арт-роковий альбом "Досвід" (2018) являє світові когось значно розумнішого, вправнішого та артистичнішого, ніж Вакарчук, якого звикло вважають центровим цабе української поп-сцени. VM навіть випереджає його у любові до Тома Йорка. Відразу зі старту вони згадують вакарчуковий трек "На небі" з альбому "Земля" (2013), щоб просто скинути його з неба на землю у цій ієрархії ("Екран").
Заюшкіна легко підважує його статус верховного коханця рядками "Як дивлюся на тебе, то сама себе хочу" ("Змія"). Знає щось набагато більше про переплетену двійчастість життя ("Час"). Проникає набагато глибше у праматірні пласти, де, чи то справді чути чимось парадоксально хлєбніковським, чи вже просто ввижається ("Наші коні хочуть пити. Наші очі хочуть сну. Всі у сон, а я любити. Без любові не засну"). Знає про апофатику та расьомон ("Цілих сім вечорів налічу. Між тим, що казала, і тим, що ти чув") у "Вестерні" та десь по той бік добра та зла ("Випустити з лап").
Поза адораційним символізмом альбому "Досвід" трек "Я і так одна" вкотре вперто нагадує Крихітці про те, з ким насправді варто робити колаби замість беззубого хейтспіча, а один з найбільш попсовіших треків VM, скажімо так, "Думаю про тебе" відверто дражниться зі зазіханнями Христини Соловій на посаг Заюшкіної.
Альбом "Фата" (2024) зустрічає свого слухача обкладинкою, де оленятко та зайчик спокійно очікують на свою приречену жертву. Тут трохи доводиться вагатися між трієрівським Антихристом (2009) та стрічкою Тіло Дженніфер (2009) Карін Кусами. Левітація героїні підказує путь до тіла Дженніфер та тамтешнього приколу про те, як важко нині живеться інді-гуртам. Вони навіть готові продати душу Дияволу за одну свою пісню на радіо чи саундтрек у фільмі. Цікаво, що виконавець ролі фронтмена інді-групи став першою жертвою помсти мисливиці у фільмі Перспективна дівчина (2020) Емералд Феннелл, своєрідному продовженні Тіла Дженніфер.
На цій хвилі VM й пояснює назву альбому "Фата" у символіці звичайної нареченої та нареченої нелюба аж до приміток про те, що "фата – це символ покірності та обіцянки коритися своєму чоловікові". Власне, тут особливо хочеться вірити у те, що досвід Заюшкіної підказує їй, що за цим буквалістським, спотвореним розумінням є щось значно більше.
Адже у густих біблійних алюзіях Заюшкіної вже якось можна було, наприклад, зрозуміти, що чотири сонця у треці "Гало" на альбомі "Досвід" та чотири леви з треку "Відкрита, ясна і пуста" на альбомі "Фата" хоч якось стосуються Христа. Це він – Сонце Правди (Малахії. 4, 2). І це він – Лев Юди (хоча б "Хроніки Нарнії" Клайва Стейплза Льюїса якщо не все інше).
Тут вкотре мова про майже втрачене нині розуміння біблійної символіки, де ідеальним прикладом може стати серіал Соррентіно Молодий папа (2016), який через це взагалі не зрозуміла секулярна критика, хоча й клерикальна також успішно проспала наяву. Мова не про якесь підпорядкування жінки чоловікові, а про значно важливіше підпорядкування емоційної сфери розуму у духовних і не лише справах. І це впорядкування думок (волосся) перед Найвищим у храмі стосується обох статей, а не примітивних суперечок про хустки у церквах. А хибне розуміння лише й породжує збаналізований кітч, де емоційне переважає над розумом, застилає очі.
Схоже, що альбом "Фата" це ще й остання спроба достукатися до сліпих поводирів для сліпих, які не помічають переваг VM над ОЕ за останні п'ятнадцять років, і не бачать того, що Соловій є лише цнотливою косплейницею Заюшкіної. Як це можна слухати роками та не помічати? Чим треба слухати, щоб це не зауважувати?
В Україні загалом як показав приклад Клавдії Петрівни досить підсліпувата публіка. Так кумедно спостерігати за тим, як гіперпатріотичні журналісти не помічають у ній постсовкових патернів Сердючки та шансонного мислення. Вони роками скидають з пароплава сучасности все совкове та російське, а тут радісно тягнуть його на буксирику за собою у майбутнє. Всі ті світочі української журналістки справді такі недалекі чи це щось набагато гірше? Особливою хохмою цих днів є свіженькі бздури Портникова про КП.
Переможне звільнення альбому "Фата" витає в усвідомленій перевазі, у переконливій вищості. Героїня Заюшкіної навіть не підіймається, щоб віддалятися на межі тої тиші, ні, вона навпаки сходить до їхнього ліричного рівня. Дає їм фору, щоб навіть за таких обставин начисто обіграти їх. Віднині у її осяйності вони лише невиразні супутники, які відбивають її світло. І це не помста, а відновлення справедливості, приватний апокаліпсис для Святослава та Христини.
Це найбільш саркастичний альбом гурту Vivienne Mort ("Несумная"). Одному дістається цим глумливим арт-роком за сентиментальний набір слів ("Не пробачай"), чоловічу машинальність ("Художник") та помноження псевдомесіанських примочок ("вилий, вигадай, вимий, вийди" у треці "Іскра").
Іншій прилітає за попсовані кітчем етномотиви ("Усі в мені", "Любові не стало"), еротизацію страждань діви у біді та любов до Синьої бороди ("Так страшно мені. Так добре мені. Так звично мені. Коли я в біді" у "Дай, розкажу"), а також псевдодетективні пошуки причетного на поверхні ("Як будеш з нею. Заплющи очі. І уявляй мене" у "Східний експрес").
Бідний Том Йорк стає тут німим свідком витонченої психологічної гри, де хтось один значно кмітливіший та уважніший за інших двох ("Для тебе краса, для мене – завіса" у "Бекап"). У цих фінальних натяках, здається, вже нікому нічого не потрібно розжовувати там, де Заюшкіна постає такою собі ніцшеанкою ("Який чудовий нині день. Я маю настрій, маю хист. Я підписала кров'ю лист. Що ми зустрінемось колись. Хоч ти вампір, а я артист") у треці "Сам, сам, сам".
Навіть віфлеємські немовлята вже чудово розуміють, хто тут артист, а хто – вампіри. Там ще чомусь ввижається трек ОЕ "Відпусти", адже ця "Фата" й справді відпуст для них "Яка божественна печаль. Перестань, перестань. Молю, нарешті веселись, а не страждай. Лежить в твоїй кишені лист. Що гарантує тобі місце. В моїм серці назавжди. Ти в моїм серці назавжди"). Прощення гріхів. Гру перевернуто. Маски скинуто. Завісу відкрито. Відтепер усе має бути інакше.
Саме тому тут й лунатиме для Заюшкіної не пасторальний альбом Jonsi "First Light" (2024), а трек "Part Vi – Solar Goddess Return" з альбому Джона Гопкінса "Ritual" (2024).