Очікувано розгублений альбом ДБ з поминками за сестрами своїми меншими.
Новий альбом колективу ДахаБраха, який спокійно міг бути нормальною EP і не втомлювати так своєю кількістю у ці короткі дні.
ДахаБраха й надалі залишається найкращим українським колективом цього періоду. Шевченківська премія за альбом "Шлях" (2016) достатньо закономірна, хоча десь, певне, й запізніла. За чотири роки багато що сталось та змінилось, наприклад, саундтрек до серіалу Fargo чи незрозумілий проєкт OY Sound System. Десь у цьому проміжку й почала витати ідея, що новий альбом ДахиБрахи буде значно слабшим (щоб не писати попсовішим) за деякі попередні.
Замість лонгплею "Alambari" у ці буремні та блискавичні часи вони могли б просто випустити EP та спокійно спостерігати за усім навколо. "Dostochka" та "Vynnaya Ya" там би були точно, а от з "Im tanzen liebe", "Ya siv ne v toy litak" та "Alambari" ще б можна було вагатись сумлінням.
Очікуване сповільнення ДахиБрахи, звісно, що нічого не втратило в контексті рівня виконання, але закономірно сконцентрувалось на механічному нагнітання без особливої душі та хімії. Все це вже було десь неодноразово зі своїми цитатками, і не лише в ДахаБраха, але й у спорідненого їм колективу Dakh Daughters, який після минулорічної стерильності на альбомі "Air" можна спокійно було розганяти теренами. Вся ця експлуатація вельветового андеграунду та построкової канадійщини з, типу, іронічною театральщиною кабаре, яке вже сиплеться порохами, аж занадто вже академічна та млява у своєму багатоголоссі начебто палати № 6. Її екзистенційна тягучість з вкрапленнями шизи не особливо світить, і навіть не гріє. ДБ може, звичайно, дозволити собі всі ці фолкові ритуали без жодної шкоди для репутації, але більшість з них більше нагадує щось з парафії ауттейків, ніж чогось справжнього. А гуморескові прокльони на "Alambari" одноманітно скочуються в треш серіалу Спіймати Кайдаша.
Раніше ДахаБраха була попереду всієї вкраїнської планети у реакції на актуальні знаки часу, а зараз вони не те, щоб відстають від життя, а просто не знають, що з ним робити. Вимучено та машинально повзуть в замкненій тризні за чимось попереднім і вже ветхим (а поблизу вже вештається також бразильський проєкт Zitkani зі своєю попсовою епігонією ДахиБрахи). І це достоту дивно для оспівувачів безчасся в апокаліптичному регіоні з цілодобовим твін-піксом. Але навіть співачка Люсі вже бачить за всім цим потопом останніх днів гілочку надії.
Всі ці повторні вселенські плачі з цитатами, легким саспенсом та трагікомедійною зажурою чудово пасують чомусь посередньому у нинішній українській культурі, наприклад, стрічці Іллєнка Толока, але не продовжують вивищувати ДахаБраху над усім навколишнім тут.
Панахидне заганяння в транс колисковою "Dostochka" добиває, звісно, всіх адептів вихолощенного гурту Dakh Daughters, але краще б у ці дні над всім цим лунала хітова закаблука "Vynnaya Ya" з психо-фолковим вертепом Мар'яна Пирожка та Гадюкінами й ВВ у панківській укупочці. Униніє нині – це найгірший гріх. Саме про це творчості Dakh Daughters, а також деяким трекам ДахаБраха на альбомі "Alambari", нагадує минулорічний трек "Pay Day" від американського колективу Gauche.