Очікувано розгублений альбом ДБ з поминками за сестрами своїми меншими.
Новий альбом колективу ДахаБраха, який спокійно міг бути нормальною EP і не втомлювати так своєю кількістю у ці короткі дні.
ДахаБраха й надалі залишається найкращим українським колективом цього періоду. Шевченківська премія за альбом "Шлях" (2016) достатньо закономірна, хоча десь, певне, й запізніла. За чотири роки багато що сталось та змінилось, наприклад, саундтрек до серіалу Fargo чи незрозумілий проєкт OY Sound System. Десь у цьому проміжку й почала витати ідея, що новий альбом ДахиБрахи буде значно слабшим (щоб не писати попсовішим) за деякі попередні.
Замість лонгплею "Alambari" у ці буремні та блискавичні часи вони могли б просто випустити EP та спокійно спостерігати за усім навколо. "Dostochka" та "Vynnaya Ya" там би були точно, а от з "Im tanzen liebe", "Ya siv ne v toy litak" та "Alambari" ще б можна було вагатись сумлінням.
Очікуване сповільнення ДахиБрахи, звісно, що нічого не втратило в контексті рівня виконання, однак закономірно сконцентрувалось на механічному нагнітання без особливої душі та хімії. Все це вже було десь неодноразово зі своїми цитатами, і не лише в ДахаБраха, але й у спорідненого їм колективу Dakh Daughters, який після торішньої стерильності на альбомі "Air" можна спокійно було розганяти теренами.
Вся ця експлуатація вельветового андеграунду та построкової канадійщини з іронічною театральщиною кабаре, яке вже сиплеться порохами, аж занадто вже академічна та млява у своєму багатоголоссі начебто палати № 6. Її екзистенційна тягучість з вкрапленнями шизи не особливо світить, і навіть не гріє.
ДБ може, звичайно, дозволити собі всі ці фолкові ритуали без жодної шкоди для репутації. Більшість з них більше нагадує щось з парафії ауттейків, ніж чогось справжнього. Гуморескові прокльони на "Alambari" одноманітно скочуються в треш серіалу Спіймати Кайдаша.
Раніше ДахаБраха була попереду всієї вкраїнської планети у реакції на актуальні знаки часу, а зараз вони не те щоб відстають від життя, а просто не знають, що з ним робити. Вимучено та машинально повзуть в замкненій тризні за чимось попереднім і вже ветхим (а поблизу вже вештається також бразильський проєкт Zitkani зі своєю попсовою епігонією ДахиБрахи). І це достоту дивно для оспівувачів безчасся в апокаліптичному регіоні з цілодобовим твін-піксом. Навіть співачка Люсі вже бачить за всім цим потопом останніх днів гілочку надії.
Всі ці повторні вселенські плачі з цитатами, легким саспенсом та трагікомедійною зажурою чудово пасують чомусь посередньому у нинішній українській культурі, наприклад, стрічці Іллєнка Толока, проте не продовжують вивищувати ДахаБраху над усім навколишнім тут.
Панахидне заганяння в транс колисковою "Dostochka" добиває, звісно, всіх адептів вихолощеного гурту Dakh Daughters. Та краще б у ці дні над всім цим лунала хітова закаблука "Vynnaya Ya" з психо-фолковим вертепом Мар'яна Пирожка та Гадюкінами й ВВ у панківській укупочці. Униніє нині – це найгірший гріх. Саме про це творчості Dakh Daughters, а також деяким трекам ДахаБраха на альбомі "Alambari", нагадує торішній трек "Pay Day" від американського колективу Gauche.