Зміст статті

12 березня 2020олександр ковальчук

Толока

Багатостраждальне подражаніє неньки-України стрічці Даррена Аранофскі Мати!

Атракціонний переказ майже всієї української історії на прикладі однієї хати від режисера Михайла Іллєнка.

Посередні таланти режисера Михайла Іллєнка постійно спонукають його до експлуатації творчого доробку своїх старших товаришів та особливо його брата, Юрія Іллєнка (хоча, можливо, він вважає, що так продовжує його традиції). Головною фішкою режисера Іллєнка є фірмова недоробленість його фільмів, яка часто у нього маскується під фантасмагорію, сновидний хаос чи абсурдний сюр.

Переказ інших геніїв руками Михайла Іллєнка переважно нагадує скорочений твір зі шкільної програми за невеликі гроші, і через це його кіно постійно бовваніє на перетині халтури, кон'юнктури та пародії. Разом зі специфічним (бородатим) гумором деяких українських класиків радянського періоду його фільмографія впритул підходить у певні моменти до відвертої маячні (хтось, певне, може вважати це фарсом). Фільмам Михайла Іллєнка постійно чогось бракує, бракує цілісності, завершеності та адекватного сценарію. А стрічці ТойХтоПройшовКрізьВогонь (2011), наприклад, бракує міцної та вигадливої руки Веса Андерсона.

Потяг Михайла Іллєнка до сновидного кіно сягає своїм поетичним корінням фільмів його брата Юрія. На ескізик його героїчної хати з Толоки (а також у фільмі Фучжоу) можна натрапити у братовій класиці Криниця для спраглих (1966), а остаточно вже сформувалась ця стилістика Михайла Іллєнка у братовому фільмі Вечір на Івана Купала (1968). Фучжоу та Толока цілими жменями експлуатують його ефекти (навіть високу драбину в небо), а його дочка, Іванна Іллєнко, намагається давати на екрані молоду Ларису Кадочникову (і в Фучжоу їй це вдається). Алюзії на цей фільм Юрія Іллєнка можна, до речі, відшукати у нещодавньому фільмі Додому, який заримовує з Толокою присутність у кадрі Іллєнка актора Ахтема Сеітаблаєва. Доречно також у стилістиці Толоки також згадати й фільм Юрія Іллєнка Молитва за гетьмана Мазепу (2001).

Сновидна структура, яка накладається на поетичне узагальнення індивідуального до всенародного, не була дивиною наприкінці 60-х років минулого століття. З Україною її, наприклад, пов'язують фільми: Комісар (1967) Олександр Аскольдова чи шульціанівський Sanatorium pod Klepsydrą (1973) Войцеха Єжи Гаса (і тому обов'язково треба згадувати його фільм 1964 року Rękopis znaleziony w Saragossie). А ще фільм Austeria (1983) Єжи Кавалеровича про галицьких євреїв та жидачівського цадика на початку Першої світової з Францішиком Печкою у головній ролі. Але усіх їм там разом розриває термоядерний сексапіл українки Євдохи (Ліліана Комаровська) зі своїм незмінним "чорт старий". Вона засмаглою виходить з річки, наче якась дівчина Бонда, і відразу оголеною входить у діалог біблійної сили, де ніби Бог промовляє до Мойсея з Неопалимої купини.

А найкращим фільмом цієї сновидної лінійки в Україні варто назвати стрічку На Київському напрямку (1968) Володимира Денисенка (це там, де на старті фріци кидають бомби на знімальний майданчик фільму про Тараса Бульбу). Також тут варто згадати і його стрічку Сон (1964) про батька Тараса, де за бароковим поглядом, гоголівським сюром та густим місивом біблійних алюзій молодий Тарас Григорович возсідає в ролі Ісуса на Тайній вечері.

Отож після Вечорів на Івана Купала до Толоки доводиться довго, а, подекуди, й нудно, пробиратись через стрічку Фучжоу (1994). Там за комічними архетипами гоголіани, магічними артефактами та відьмацькою готикою варто пробиватись до вкраїнського раю-ідилії (садочку вишневу коло хати поблизу дерева життя) з такою кількістю їжі, що Віддана зі своїм фуд-порно сховається в хащах. Сюр там так перемішується з еротикою та психоделією, що подекуди починає ввижатися, що це пародійне подражаніє Тарковському (його Дзеркалу (1974), зокрема) та відвертий стьоб поетичного кіно.

За алегоричністю вкраїнської одіссеї та параджанівською реклямою України там у двері лізе якась чортівня та лубок. Гамериканська частина нагадує мікс мультиплікації Острів скарбів (1988) Давида Черкаського та фільму Людина з бульвару Капуцинів (1987). Картини там, до речі, таки творять анімацію і саме цього, поміж іншого, бракувало стрічці ТойХтоПройшовКрізьВогонь.

Саундтрек Фучжоу скеровує до радянських екранізацій творів О. Генрі або ж до стрічки студії Довженка та Ялтинської кіностудії Серця трьох (1992), і тому у Фучжоу чомусь ніде нема Дмитра Харатьяна. Саме тому все схоже на те, що Іллєнко намагається ніби стібати корабельним гепі-ендом гамериканську белетристику і, ймовірно, її дешеві впливи на високодуховну Україну (де баба лабіринтами своєї вагіни може вкрасти у чоловіка печать Святого Духа). Поза тим, Богдан Ступка тут ще більше нагадує Кевіна Спейсі (або навспак). Десь обабіч пропливає Фелліні зі своїм пароплавом та Капітан Пілігрима (1986) студії Довженка. Голі дівчатка так купаються-граються в морі-окіяні, що під ніжним сонечком все це починає нагадувати дипломну роботу Леоніда Осики Та, що входить у море (1966).

Толока від Фучжоу успадковує хату ака Ноїв ковчег. Божевільного персонажа в ролі талісмана (шикарний Олексій Горбунов). Таку певну відокремленість (моя хата скраю) юродивих персонажів. А також невміння Іллєнка зшивати сновидні чи маревні матерії, і тому він так постійно бабрається у чомусь дешевому та розхристаному з допотопним гумором.

Україна виділила на Толоку 28 мільйонів гривень (увесь бюджет: 28,4 млн). Грошей в Іллєнка стало більше, але в цій алегоричній історії хати-України з безборонним переплітанням простору і часу з погляду вічності нікуди чомусь не зникає відчуття дешевості. Відчуття лубка з насупленою та дубовою мораллю, і тому песець сюди помітно приходить ще на старті стрічки. Подібною Катериною нове українське кіно страждало ще у фільмі Стрімголов (2017).

Цю історію про сирітську долю безпритульної України та українців-ліліпутів (які завжди знайдуть прихисток у своїй внутрішній Україні, наче у якомусь порталі в потойбіччя) на тлі гулліверів-воріженьків не рятують навіть алюзії на фільм Крістофера Нолана Inception (2010) та стрічку Даррена Аранофскі mother! (2017). У Толоці пісня "Чорні очка, як терен" повторює за хітом Едіт Піаф функцію тригера, сигнала до алегоричного переродження України, нового витка її історії (щось Іллєнко таки зрозумів у фільмі Аранофські на відміну від секулярної кінокритики).

Бій у хаті, власне, і прийшов у Толоку з mother!, і цей миготливий атракціон перевтілень хати-України (Петро I, постріл Аврори, Сталін, Гітлер, Афганістан, Чорнобиль, Крим) з мінімумом слів є найкращою частиною фільму, бо як тільки актори починають довго говорити (як козаки), то відразу вже хочеться спати. Починається якась Брама зі самогоном та літаючою автівкою (коса-віщунка своїм механізмом нагадує естонську стрічку Райнера Сарнета November (2017), де особливо передавали привіти Параджанову). Дитячий атракціон Богдана Бенюка в ролі ловця блискавок, який вперто гне лінію його персонажа з Фучжоу, не працює навіть як пародія.

Мистців у кадрі чомусь постійно луплять за бісівську театральність. Актори переграють, жахлива музика. Якась козацька недо-Матриця з, типу, гумором про нестримне козацьке лібідо (привіт трешу Пекельна хоругва). Хата-матрьошка для особливо збочених, а ще труси та ліфчик на дереві життя. Іграшкова бутафорія та вкраїнська ідилія на слоу-мо зі жахливим танго в пилюці. Якась гомороетика побратимська з тавром. Дещо старомодне засівання поля скрепками з яких виростає колючий дріт.

Кульова блискавка, яка вилітає з очка кльозету та фігачить німецький танк (отака путня, малята). Компутерний змій поблизу дерева життя разом біблійним потопом придніпровських сіл з Ноєвим ковчегом та круком з гілочкою у дзьобі – це ще один, такий собі, привіт Аранофскі та його стрічці Noah (2014). І лише дивно, що з такою кількістю згадок про терновий вінець багатостраждальної неньки-України у фільмі немає жодної сцени, де б її розпинали власні діти (якщо вже так буквально вклонятися за батьком Тарасом).

Іллєнкові мало бідного козенятка і в фіналі він, що той Соррентіно, дає кон'юнктурний відрізок, де селеби-волонтери (разом з режисером) співають їдучи попсову версію пісні "Чорні очка, як терен". На титрах, звісно, буде Козацький марш, але вже з такими лубковими інтонаціями, що просто прости Господи і помилуй.


фото: ukrinform.ua

Автор: олександр ковальчук