Люсі "Enigma" (2020)

Сміливий дебютник української виконавиці Люсі, яка ще з 2017 року дражнила всіх треком "Марія Магдалина".

Смутний неоновий електропоп з біблійними алюзіями від співачки Люсі у ці тривожні дні початку терпінь породільних, наче єлей на рани. Він відразу відсіює різноманітну полову нової української музики, увесь цей віртуальний дріб'язок, типу, Kazka, Онука, Аліна Паш, Монатик та тьма численного тощо. Дебютний альбом Люсі "Enigma", поблизу якого варто згадати львівську виконавицю Palmo X та російськомовну київську співачку Луну, це нарешті щось воплочене, тактильне, живе, піжонське, зранене та зле на тлі вже згаданих фейків.

Неонова побожність Люсі нагадує про дивакуватенький бразильський фільм Divino Amor (2019) з дискотеками для вірян та сектантами-свінгерами. Щось тут може стати саундтреком до фільмів та серіалів Ніколаса Віндінґа Рефна, а щось можна відразу радити Соррентіно у новий сезон.

На місці Люсі мала бути Kazka, якби була не настільки вишиватним, тобто карикатурним та трешовим проєктом. Люсі у текстах більш смілива, бо Казки вистачає лише на старомодну інфантиль "що хоче жінка, про те не мріяв і Бог". Біля Люсі чомусь постійно витає тінь закарпатської співачки Йолки (яка десь гірко плаче зі своїм запізнілим подражанієм FKA Twigs), але водночас у Люсі, попри всі ці цікаві лобизання зраненого Ісуса, завжди є місце для розвитку, яке вона поки що навіщось лишає незайманим. Усі згадані біля неї злим тихим словом персонажі достатньо передбачувані у своїх межах, а от Люсі на дебютнику ніби працює напівсили, наче зберігаючи найкраще для когось особливого. Навіть у необов'язкових треках ("Забуття", "Край" чи "На дні") вона краще працює з відчуття часу своїм скепсисом та приреченістю, ніж більшість нової української музики. І ще й так недбало, ніби з панського плеча, кидає кісточку тому дріботінню внизу з його фейковою духопідйомністю (співака Монатика).

Десь тут можна згадати Grimes та Röyksopp. Десь Caroline Polachek приходить в голову. А десь і Fatima Al Qadiri. В Люсі нема того осточортілого трешу, вона толково і тонко стібе етно-кон'юнктуру ("Ворота"). Легкий відгомін 90-х ("Ной") на диво стає найбільш позитивним треком альбому, і все певне тому, що передчуває новий етап за всіма цими катаклізмами. За тінистим електропопом варто не пропустити рнб "Досить" з таким делікатно вплетеним веснянковим моментом. А у приснопам'ятній "Марії Магдалині" за адекватним текстом та іронічною грою інтонацій так вчасно забагато слів і мало пауз (ніби вона боїться замовчати), що навіть зайвими стають ті квиляння хлопчиків-амурів збоку.

Спочатку видається, що найбільшим хітом альбому стане трек "Ворота" з його перверзійно-глузливими фантазіями, які відтінює гіркий досвід (тут несподівано можна згадати Палідрома). Але слідом вмить повстає, ніби прихований (неочевидний) хіт "Пекло", який своєю маршовою готикою приречених відразу кращий за усе попереднє своїм глибоким зануренням у ті, згадані вище, незаймані матерії.