Христина Соловій "Rosa Ventorum I" (2021)
Перша частина вітряної маячні Христина Соловій з нового альбому "Rosa Ventorum".
Вакарчукова попелюшка Христина Соловій продовжує імітаційний лет своєї інфантильної юродивості.
У цьому світі поблизу Христини Соловій мусить бути конспірологічна теорія про те, що вона викрадена бранка якоїсь Синьої бороди, яка десь у клітці змушена примусом співати всю цю маячню. Після сатанинської музички на дебютнику "Жива вода" (2015) та вакарчукового фетишизму на альбомі "Любий друг" (2018) ця уречевлена токсичність красуні та чудовиська сягає нових глибин у своєму незмінному потязі до колючих фалічних предметів.
На попередньому альбомі вже були неприховані прояви мегаломанської маячні, але у першій частині нового альбому-квадрології "Rosa Ventorum" вона перевершує своїми фейлами все можливе. Навіть те, що вона згадує біля свого музичного паразитування манекеном саму Кейт Буш (вона ще б Cocteau Twins згадала, хоча могла скромно натякнути на цьогорічний альбом Anna Fox Rochinski "Cherry") та вигадує для своєї імітаційної творчости міфічний тег фентезі-поп, блякне перед її заявою про те, що вона "виступає послідовницею казкового ретровейву мрійників поп-сцени 90х, таких як Руся, Ірина Білик, ВВ та інших, хто звертався до фентезійних фольклорних світів Лесі Українки та Гоголя".
Назвати італо Русі ретровейвом (з піком популярності років десять тому) та згадати ретровейв біля ВВ – це відверті прояви кульпаркова з її вуст. Мавка Соловій в треці "Втікала" навіть приблизно не передає жодних теоретичних привітів Русалоньці Русі, і все десь схоже на те, що епігонка Соловій просто уважно читає статті Варіантів про вкраїнський Геловін, радянські екранізації "Лісової пісні" та байопік Лесі Українки.
Соловій може закидати свою кохану персону хоч мільйоном рекламних слів (фентезі-поп, поп діва, фатальна дівчина), але її духопідйомна попса не має жодної пристрасти. Соловій вже так намагається дати фігурного сексу, але ж вона апріорі асексуальна у своїй інфантильній юродивості ("я тебе обіймала, як маленька коала" в "Коалі"). Здаля ще навіть здається, що то засушені квіти, гербарій, мертва травичка на обкладинці її альбому "Rosa Ventorum".
Яка тут, прости Господи, пристрасть Bat for Lashes чи Marina and the Diamonds (вона ще б на Japanese Breakfast замахнулась своїм попом) якщо тут знову панують в'ялі вакарчукові навколішки (навіть якщо зважати на мікроскопічний елемент іронії чи завуальованого факу перед мікрофоном).
З текстами тут вже трохи краще. Хоча вона інколи так там вигинається амурами, що постійно хочеться поставити якийсь матюк натомість. Однак все це й досі якесь персональне сталкерство Вакарчука в його оранжереї ("Втікала") з експлуатацією його мандолінок та її галицького акценту (наче се якийсь неземний сексапіл) у піснях про пенетрацію (вона вже не така як була) в символічнім обрамленні.
Соловій лише на хвильку відвертається від Вакарчука на грайливу романтику групи Браво на перехрестях весни ("Губи в вині") з потягом до мемічних фішечок в текстах. Але лиш мент, і вона знову заколисується вальсовими вакарчукесками ("Краще мовчи") обабіч теми матері зі Зоряного хлопчика, яка завжди витатиме поблизу "Відпусти" ОЕ. То, можливо, Христина Соловій й справді подає всім своїм сосом якісь сигнали про порятунок з лап Синьої бороди, наче та Брітні Спірс в жовтому платтячку. І яка там вже Лана Дель Рей зі своєю білою сукенкою на спогадах.