Казочка про 90-ті, де режисерка Ноябрьова заводить фільм Маленька Віра на територію стрічки Морозко.
Дитячий садочок для лінивих постмодерністів з кроликом у руках намагається глузувати з казкових ідеалів вічного щастя до одночасної смерти у радянському задзеркаллі.
Натрапити на потяг режисерки Антоніни Ноябрьова до казок можна було ще у її дебютному фільмі Герой мого часу (2018). Це була така собі подорож туди й назад, де кожна істота мусила знати своє місце на своєму життєвому шляху.
У своїй другій стрічці Ти мене любиш? Ноябрьова фільмує про дівчинку Кіру свою персональну Маленьку Віру (1988) Василя Пічула за мотивами радянської казки Олександра Роу Морозко (1964). На легендарне радянське кіно Маленька Віра нинішній український глядач міг вже якось так натрапити у стрічці Я і Фелікс Ірини Цілик, що навіть не встигав це усвідомити.
Ноябрьова черпає з Маленької Віри цілими епізодами аж до повного забуття під час смерті дідуся на кухні від серцевого нападу, який можна було передбачити ще на старті фільму. Важко якось так відразу сказати, що вона якась особлива абсурдистка, але трохи побути Чеховим у казочці про 1990 рік на носі Ноябрьова таки собі вирішила. Щось збочене таки є тому, щоб завести жорстоку маріупольську соціалку Маленька Віра на територію блаженної радянської казки Морозко.
Не настільки, звісно, атмосферне, але принаймні цікаве як вибрик про гігантський фейк радянської кінореальності з її задзеркальними ідеалами, які так нікуди не щезли за останні тридцять років. Десь навіть можна написати, що Ноябрьова трохи собі стібеться зі совкодрочерів. За бажання у неї можна побачити й глум над всією хвилею уваги до 90-х у нинішньому вкраїнському кіно. Будь-яка втеча від реальності закінчується тут Маленькою Вірою.
Ноябрьова має розуміти, що попри всі артефакти 90-х її новий фільм ніяк не передає жодного духу того часу. Перегуки зі стрічкою Ля Палісіада Філіпа Сотниченка лише посилюють той формалістичний ефект фільму у фільмі, оскільки після алюзії на Астенічний синдром (1989) Кіри Муратової її фільм можна відразу вимикати у межах грайливої стилізації.
Її дівчинка Кіра – це якась сніжинка-попадантка у 90-ті. Постійна повторюваність деяких тем, ситуацій та сцен підштовхує до радянської класики Дзеркало для героя (1987) Володимира Хотиненка з її часовою петлею на Донбасі за шість років до Дня бабака (1993) Гарольда Реміса. Тільки у застійному Совку вже нічого не зміниш.
Її Кіра десь трохи з майбутнього. Альбом "Ми – хлопці з Бандерштадту" (1991) Братів Гадюкіних ще, схоже, не вийшов, а щодо прослуховування певних пісень Назарія Яремчука у той час є певні сумніви. Тепер Ноябрьова мусить ще зробити жіночу версію фільму Парад планет (1984) Вадима Абдрашитова.
Становлення дівчинки Кіри у 1990 році на тлі розлучення її богемних батьків мало що може сказати про тамті часи навіть з цілим розпадом Радянського Союзу. Воно, як і Ля Палісіада, більше промовляє про нинішні часи, які можна назвати новими 90-ми, де війна так жорстоко обламала сніжинкам усе їхнє хюґе зі смузі. У Маленької Віри у сексі більше чогось відвертого, аніж у фільмі, що з'являється у прокаті у 2024 та все цнотливо загортає під ковдрочку.
У всьому іншому шокове заціпеніння Кіри є доволі штучним навіть для її банальної історії. Певна театральщина акторів може заховатися за глумом Ноябрьової над митцями з їхнім відвічним протиставленням ідеального та щоденного. Десь вже поволі стає зрозуміло, що найбільш актуальним ідеалом для фільмів Ноябрьової стає стрічка Йоакіма Трієра Найгірша людина на світі (2021). На її тлі алюзії на Eternal Sunshine of the Spotless Mind (2004) Мішеля Гондрі та Les Quatre cent coups (1959) Франсуа Трюффо у фільмі Ти мене любиш? якісь вже зовсім зайві та навіть старомодні. Це Ноябрьовій таке Катерина Бабкіна на вушко підказала своїм консультантом?
фото: dzygamdb.com