Зомбі-трилер "на історичному матеріалі" або чому Смажовський – це не новий Вайда.
Після перегляду фільму Волинь починаєш інакше сприймати такі історичні поп-блокбастери як Список Шиндлера чи Порятунок рядового Раяна. Починаєш відчувати, скільки ретельної праці стоїть за їх створенням. І яким непростим є це завдання – виразити широку, важку історичну тему у масовому форматі.
Тоді як Волинь більше нагадує нашого рідного Поводиря.
І це вже, мабуть, симптом якоїсь загальнішої східно-європейської кіноситуації – коли у локальних "фабриках мрій" банально не вистачає людей і ресурсів, аби кожен робив лише те, що вміє найкраще. І при цьому теж банально не вистачає таланту та універсального кіночуття, яке ми спостерігамо, приміром, у південнокорейських кіношників, що від інді-трилерів без втрат переходять на голлівудські блокбастери.
Войцеху Смажовському перейти на новий рівень без втрат не вдалося.
Його Волинь – це не надто живий гібрид кількох різнорідних явищ – звичної для режисера авторської чорнухи, жанрової треш-горорності та амбіційної "міхалковщини".
А ще можна спокійно констатувати й таке – Волинь – це теж не дуже свіжий і оригінальний (інакше кажучи, просто банальний) погляд середньостатистичного поляка на тему "Волинської трагедії". Черговий типовий польський фільм, один з багатьох попередніх кіновисловлювань щодо "української проблеми".
Тож, об’єктивно про Волинь Смажовського немає сенсу писати якийсь інший текст, окрім як короткого додатку-апдейту до варіантівського матеріалу "Український тризуб на польських кіноекранах".
Суб’єктивно ж, про Волинь можна написати й трохи ширше. Адже, режисер Войцех Смажовський – досить помітне явище польського кіно.
Знімаючи Волинь, Смажовський явно намірявся припечатати свою творчу біографію якимось епічним шедевром, який би забезпечив йому елітне місце на найвищому поверсі польського кінопантеону. І краще би цього не робив – адже, і у своїй ніші альтернативної злої сатири на сучасність він вже виглядав цілком гідно. Його попередні Весілля чи Дорожня поліція – це, власне, таке кіно, якого сьогодні бракує нам. Дотепне, гостре змалювання сучасної маленької людини, з комічними та сумними моментами, не без абсурду і не без гуманізму.
Тепер же ж Смажовський показав свої обмеження і слабкі місця, які засвідчують, що до Анджея Вайди чи Кшиштофа Кесльовського він явно не дотягує. Просто тому, що формат "Війни і миру" – не його.
Все, що є хорошого у Волині – це залишки характерного старого-доброго Смажовського. Лаконічна, майже сувора манера вибудови сцен, фірмовий європейський реалізм, вільна брутальність.
Однак, у новій стрічці це все позбавлене самостійної виразності та принципово інструменталізоване, зведене до рівня не так авторської мови, як лако-фарбових матеріалів.
Це би ще мало сенс, якби Смажовський зміг осилити обраний формат та видав би гладенький, цілісний, дещо ремісничий, але якісний кінопродукт. Наприклад, у жанрі фільму жахів. Тут би нормально пасував і авторський стиль Смажовського, і його намір шокувати глядача м’ясною експлуатацією контроверсійної історичної тематики.
Власне, режисер, свідомо чи несвідомо і рухався у цей бік. Смажовський, вочевидь, відчував спротив епічного важкого сценарію, який не хотів гладко вкладатися у режисерську творчу колію. Можливо, тут потрібна була селянська простота Мела Гібсона, а не чорнушна витіюватість та екзистенційна скомплікованість Войцеха Смажовського.
Тож, Волинь постійно намагається з’їхати у легший і зрозуміліший жанр незалежних горорів – і під кінець практично з’їждає туди повністю.
Це був би варіант. Якщо пе-ер-елівська стрічка Вовчі відлуння 1968 року, розкриває “українське питання” через канони вестерну, зображаючи польських українців такими собі індіанцями Дикого Сходу, то Смажовський фактично пробує розкрити його через канони реднек-хоррору, в якому українці постають зомбі-селюками. Волинь впевнено заходить на цю територію, використовуючи шаблони таких класичних стрічок у цьому жанрі як Діти кукурудзи чи Звільнення (1972 року) – протистояння цивілізованих містян та диких, брудних селюків, заклеймованих печаттю тупості і деградації та позбавлених людської сутності.
Багато ключових моментів дійсно дозволяють назвати “Волинь” просто історичним хоррором.
Тут все по канону.
Лише головна героїня знає про наближення кошмарних подій, тоді як решта для контрасту мусять виконувати роль наївних оптимістів.
Дивна секта у лісах палить вогні і читає заклинання до Сатани.
Кошмарні події наближаються поступово, про них попереджають численні "чорні ворони" – випадково вжите ім’я Богдана Хмельницького (усі ж в темі), дедалі частіші сатанинські зборища довкола вогню на Лисій горі. І навіть Голокост у Волині інструменталізується задля потреб жанру – вбивства євреїв теж запихаються у фільм лише як форма прозорого натяку на лихо, що чигає на, власне, головних героїв.
Головні герої теж канонічні – цнотлива, добра блондинка Зося та гарний, порядний Антек, із майже комсомольською зовнішністю (щоправда, він з’являється вже в другій чаcnині фільму, але його структурна головна роль тут очевидна). І так само канонічно лише ці симпатичні добряки зрештою доживають до світанку.
Смажовський міг би зняти непоганий атмосферний інді-горор у стилі експериментів британця Бена Вітлі чи нещодавнього хіта Відьма, в якому навіть головна героїня подібна до волинської Зосі. Тільки для цього йому слід було б обрати якийсь більш-менш нейтральний період в історії Волині, скажімо, двадцяті роки минулого століття. Але він амбітно замахнувся на відтворення однієї з найтрагічніших сторінок у історії Другої світової.
Прискіпливі глядачі можуть ретельно рахувати скільки разів у стрічці українські персонажі показуються як звірі, скільки разів як люди і скільки разів те ж саме стосується польських героїв, аби зрозуміти чи не іншує Смажовських українців.
Але незалежно від такої арифметики, іншування чітко проявляється вже на рівні підбору типажів – поляки у фільмі здебільшого добре вдягнені та мають нормальну людську подобу, українці ж здебільшого мають характерні здеградовані обличчя та вибалушені очі – не обличчя, а пики. Поляки знають, що таке честь і відвага, українці ж виявляють суто тваринні реакції – потяг до виживання та дику агресію. Режисер ніби постарався врівноважити негативи та позитиви, але усі позитивні українські персонажі усе ж є винятком, а не правилом – на відміну від польських.
Це польський фільм, знятий для польської аудиторії і немає підстав вимагати від нього якоїсь особливої зваженості та об’єктивності (тим більше, що і в Україні з цим проблеми).
Якби це був справді фільм жахів, то можна було б лише посміятися та спробувати отримати задоволення із вписаності українців у закони жанру.
Але у Смажовського набагато більші амбіції. І це вже породило не надто хороший фільм, з якого і не посмієшся.
Адже, тема безперечно важка – куди вже важча. І Смажовський взявся за неї, не маючи якихось важливих, вартих окремої заяви думок – лише невиразну кашу особистих емоцій та поширених у Польщі штампів. У цьому сенсі його колегою по "епохальним історичним полотнам" є росіянин Нікіта Міхалков.
Відчувається, як (принаймні з початку) окрім горору Смажовський намагався зняти і гарну епічну загальнолюдську драму. Ех, ці красиві мушкетерські присяги перед Богом та вчинки честі, яких бракує нашій прісній епосі! А ці красиві паралелізми смерті-народження! А ці весільні гульбища! Цей високий стиль! Але Смажовський навіть не Міхалков, хоч успіх Ружі і солодко натякав польському режисеру про протилежне.
Волинь позиціонується як об’єктивна діалектична історія, що здатна загоїти рани минулого. І це абсолютно не так.
Смажовський у своїх інтерв’ю постійно повторює, що його фільм не є проти українців, а спрямований проти будь-яких крайніх форм націоналізму та ненависті.
Режисер наголошує, що Волинь – це "не підручник з історії, а мій погляд на тодішні події" і що він вірить, що "після перегляду глядач притулить свою дитину та інакше подивиться на світ".
Адже, стрічка "створена для того, щоб пам’ятати, а не мстити".
Тобто, автор одночасно прикривається "суб’єктивністю" своєї окремої позиції ("не підручник історії") і претендує на донесення якихось важливих суспільно значимих висновків до широкої аудиторії (а це вже якраз завдання для підручника).
Спроби подати тему як матеріал для "пам’яті", а не "помсти" у стрічці, як вже згадувалось, дійсно присутні. Від початку в історію вплітаються "спільні" діти, "спільні" родини, показуються "врівноважуючі" приклади поведінки українців та поляків. Проблема в тому, що це все не дуже працює на загальному тлі професійно зробленого зомбі-трилера. Це сприймається швидше як вставки "для відмазки", а не як центральний месидж. Який месидж, взагалі, може бути у горорі, окрім як хвилювання від страху?
Таким чином, все що зробив Смажовський для нового розкриття теми Волині – це нагнав на співвітчизників свіжого страху та хвилювання.
Як каже сам режисер, він походить із польського Підкарпаття і про бандерівців змалку начуваний. На його думку, через це йому було легше орієнтуватися в темі. Але, схоже, що насправді, через це йому було легше просто ретранслювати старі стереотипи.
У Польщі Волинь сприймається як масштабна художня реконструкція тодішніх подій, порятунок мертвих жертв із забуття. Але це лише лише чергове повторення середньостатистичного сучасного польського погляду.
Українці "закидають тему різні на Кресах в ширший контекст – від часів Симона Петлюри, аж до п’ятдесятих років. А не можна порівнювати Акцію “Вісла” з волинською різнею!" – обурюється Смажовський – і звучить як будь-який старий польський вусатий вуйко з сусіднього під’їзду.
А реальні люди того часу, реальні жертви й далі перебувають у темряві непізнаності і зневаженості. Адже, навряд чи жанр горору та замшіла "міхалковщина" придатні для дієвого заспокоєння та звільнення мертвих душ і привидів.
Спонука не повторювати чужих помилок – ось головний месидж Волині для українського глядача.