ZzuppamanN "Raggababagalamaga" (2024)
Мляві послідовники Сестрички Віки на шляху до остаточного перетворення на зелену травичку.
Перший мініальбом сумського гурту ZzuppamanN, де прихильники Сестрички Віки та Альберта Цукренка навіщось стишують панківський сюр заради антивоєнних маніфестів.
Для пародійности маніфестованого пафосу потрібно мати доволі гнучкий розум у часи цайтґайсту. Так стьобний номер Братів Гадюкіних "Ми – хлопці з Бандерштадту" якось став славнем галицької географії. Гурту ZzuppamanN з цайтґайстом трохи не щастить.
Їх так тягне у те примирливе растафаріанства, що ще трохи і їхню млявість можна буде вважати якоюсь фішечкою. У такому варіанті, до речі, вони можуть навіть комусь стати такою собі заміною для пацифістів з гурту 5'nizza ("Ni Viini"). Формально вони наче припасовують естетику Сестрички Віки та Братів Гадюкіних своїм регеєм у всіляких плинних форматах. Щось у тому є приблизне і навіть цікаве повтореннями у певному історичному контексті та не настільки, щоб не зважати на млявий гумор та слабенькі тексти ("Bolodia").
Попри всі нюанси нинішнього часу їхнє повернення у 90-ті запізнилось своїм контекстом десь на рік чи два. Тексти про путіна у такій якості нині не працюють попри весь начебто сюр. Після панківської бази у треці "Zbochentsi" (найкращий трек цього мініальбому) дещо дивно, скажімо так, слухати у 2024 році заклики "ні – війні". Не зовсім схоже, що вони стібуть православну парсуну проповідника Шеляженка чи хочуть все довести до коханого абсурду Альберта Цукренка.
Гурту ZzuppamanN десь направду є ближчими театралізовані харківські абсурдисти, ніж травестійні галицькі іроністи. Саме у цьому моменті й варто шукати причинки проблем альбому "Raggababagalamaga", тієї їхньої еклектичної рагапопи, де вони після no wave чомусь ще соромляться піти з головою у сладж ("Donbasu"). Напевне, що у концертному варіанті все це звучатиме значно краще.
Можливо, що увесь їхній клопіт у тому примирливому балансуванні, де вони чомусь ніколи не можуть сягнути якоїсь певної крайности навіть зі всією своєю маніфестованою естетикою хаосу. На останньому треці "Ne Sumui" вони нагадують хіба що дещо важчу версію гурту Гайдамаки у не найкращих кондиціях, хоча могли б вже зазіхнути хоча б на американців з Estradasphere.
У якомусь позачасовому приміщенні надзвичайно легко буде осягнути всю привабливість їхньої лірики на кшталт "не сумуй, настане той день, коли земля обійме тебе родючими шарами, не сумуй, настане той день, коли травою ми станем". Осягнути та навіть прийняти, бо що ще тоді лишатиметься. Проте нині вся ця беззуба жаданівщина є вже зовсім недоречною. Занадто багато питань чекають на відповідь.