Маргінальне путо

У кутику історії конають махновські марші та цитадельні дригання лівих та правих у Львові.

Після того, як Свобода, цей регіональний проект локальної обмеженості, пробила профанацією націоналістичних ідей найглибше дно, то здавалося, що там, у царині холоду та пітьми, вже не може бути жодних ознак життя.

Але там, на дні Маріанського жолобу, щось таки намацувально ворушило псевдоподіями. Це був Автономний Опір. Згодом вчені виявили там ще одну форму життя – місцеву організацію Правого сектору.

Добре, що недільні махновські верески та крики між ліваками та праваками закінчилися десь на маргінесі. Ввечері. Десь у Залізничному районі, цій заповідній території Ірини Фаріон.

Треба ще марафон перенести десь у Рясне, поки організатори не навчаться адекватно організовувати його у центрі.

Дріботіння у Львові цих немічних сил (АО та ПС) вже який рік луною заохочує лише нудоту.

На святій Волині таких, як АО та ПС, називають словом "путо".
Коріння цього слова, напевне, сягає своєю етимологією до дієслова "спутати" чи до дієприкметника "спутаний". Коровам у селах спутують ноги, щоб вони не могли далеко зайти травичкою.

Тобто "путо" – це хтось, чиє безпорадне існування немає ні масштабу, ні розмаху, ні харизми (хоча, звичайно, так ще кличуть малих дітей, які зробили щось не так якби це хотілося батькам чи родичам).

Спутаним легше впасти, аніж іти. Легше повзти, хоча ще легше скакати зайчиком. Путо нічого путнього ніколи не може зробити, зазвичай довго моняється і безцільно десь чиндяє.

АО та ПС вже декілька років інколи дзижчать над вухом у Львові, ніби сонні мухи. Безцільно та безпорадно.

Батько Махно – це взагалі чергова проекція отця всемогутнього від автономних сиріток опісля кидка Юри Михальчишина. Сиротиноньки вже якийсь час тиняються світами від одного господаря до іншого у пошуках твердої руки.

Вони хочуть уваги, розуміння, тепла, ласки та любові (тобто чогось стабільного), і тому так сильно наполягають на розхристаному анархізмі, хоча, можливо, це вони так просто переслухались альбомів колективу Crass і тому, можливо, їм варто перейти на щось легше, наприклад, на Angry Samoans.

Як має дивитися на цю підліткову катавасію АО та ПС людина, яка знімала бенефіс Ірини Фаріон у дитячому садочку № 67 (і досі чомусь проходить у її вікіпедній сторінці як "невідомі" (чому невідомі? чому ці невідомі у множині?) Схоже, що у цих біографіях Свободи трохи недопрацьовують Юлік та Вася.

Як має дивитися на цю єресь від АО та ПС людина, яка мала три суди з Правим Сектором після статті "Кончина Правого сектору"?

Як на всю цю пародію між АО та ПС має дивитися людина, яка бачила ранок та день 9 травня 2011 року на Марсовому полі та Пагорбі Слави?

Власне на варіантівських радарах вперше АО засвітився у серпні 2013 року у статті "Харе рама, харе арматура" після конфлікту саме з Юрою Михальчишиним.

Згодом був січень 2014 року і текст "Кінець отарних бойкотів", де АО бився та гавкався зі Свободою, а один гопник з УКУ увесь був у передчутті православного удару звіздицею десь у районі Південного. Там він, невідомо чого, шарився доти, доки йому не пояснили усю політику партії, а, можливо, навіть натякнули, що поміж братів-засновників УКУ можуть бути есдеки та сестра їх Либідь.

У травні 2014 року Автономний Опір особливо страждав шубою свободівки Ірини Сех. Навіть бився зі свободівцями та викликав дух відьми з Блер.

Бал-маскарад за участі АО та ВОС за душу та тіло Ірини Сех можна побачити у статті "Злодії проти бандитів", де поміж сварок Свобода виганяла геїв зі Львова та кляла журналіста Мокрика.

У липні 2014 року Автономний Опір конфліктував з нардепом Антонищаком за піцерію у тексті "Гібридна піца" та кричав на Загарію у тексті "Козлової сосочки".

У грудні 2014 року вони першими штурмували сесію Львівської міської ради (це ще до атошників та металошукачів) та билися різочками зі садовими муніципалами.

Вершиною агресивної інфантильності АО та ПС стало перше травня минулого року, див. статтю "Першотравневе посміховисько". Правосік Хаммер погрожував мистцям та хіпстерам, а усе інше вперлося лобом у галасливий пубертат між членами АО та ПС.

Так майже на півроку Львів забув про клоунади цих персонажів. Правий сектор ще засвітився у зашифрованому марші Величі Духу від молодіжки Свободи. Про це все можна прочитати у статті "Незабудка суфлерів", а також відшукати там деякі деталі приснопам'ятної провокації коло "Дністра".

Тобто майже півроку у Львові ніхто не чув істеричних вересків від АО та ПС, і це, направду, був благодатний час.

Ніхто навіть особливо не сподівався на якісь махновські марші, але тут у Фб виникли причитання одного місцевого графомана (і чомусь авторитета поміж хіпстерів) про те, що Львів намагаються "назад" зробити нацистським і небезпечним. А коли це у новітній історії Львів був нацистським містом?

Нехай цей товариш пояснить це людині, яка знімала бенефіс Ірини Фаріон у дитячому садочку № 67, мала три суди з Правим Сектором та бачила ранок і день 9 травня 2011 року на Марсовому полі та Пагорбі Слави.

Хоча що ще може сказати про Львів онука кадебіста? Якою ще мовою він може говорити про славне місто Львів? Лише мовою ненависті.

Чому прогресивна спільнота Львова не відлайкується від цього вуйка, а згуртована у боях клюмба на бойкотує його вислови. І куди, зрештою, дивиться Радик?

Чи це така фігура мови у Львові – замовчування, характерна риса галицької нерухомості, немічності та паралізованості. Львів – це паралітик, який очікує Божого благословення, щоб встати і піти. Так й Садовий сподівається Божого благословення, щоб піти у президенти.

У Бєглова навіть є щось спільне з АО – обоє вони прикривають власну неміч славними іменами. Бєглов переховує за Сковородою потяг до графоманії та убогість думки, а АО прикривають Махном свої дитячі фантазії. Постмодерн, матері його ковінька, суцільне паразитування на велетнях духу.

Який у карнавальному Львові може бути нацизм, хіба що ексгібіціонізм. Та й на що там дивитися – на немічні члени – хіба якщо у тому буде щось концептуальне.

Потьомкінське село Львів має у налаштуваннях лише одну функцію – карнавальну. Львів карнавальний, гендлярська душа Львова заточена під комерцію.

У таких замутах Львова варто, напевне, згадати ще одного львівського графомана Дроздова, цього сувенірного символа Львова, який так полум'яно, аж до шкварок, проповідує нонконформізм, а сам сидить у журі Дитячого конкурсу моди і краси "Міні Міс Лемберг 2016", цій потворній пародії на дитяче життя, яке вздовж і поперек обстібали у Little Miss Sunshine десять років тому (там Дроздов може знайти для себе ще один приклад того, куди може завести неправильна інтерпретація Ніцше).

Просто Дроздову нарешті треба визначитися: або з хреста злізти або в труси залізти. Бо не можна одночасно служити Богові та мамоні.

Усі ці мухи лазять немічним тілом Львова, а він навіть рукою не може поворушити, щоб зігнати усіх їх набридливих та косючих. Але ж то гріх знущатися над хворими.

Насамкінець лишень варто зрозуміти на що натякає назва "Цитадель" тренувальної бази АО?

На наступальну операцію вермахту під Курськом у 1943 році чи на галюциногенний фільм Міхалкова, де відважні радянські солдати валять, під омофором Пресвятої Богородиці, держаками від лопат Цитадель фріців? Добре, що вони ще не назвали свій тренувальний центр Баштою Давида.

А СБУ та поліції треба вже нарешті провести якийсь турнір махачу між своїми підопічними. Капіталізувати якось попкорном нестерпну легкість буття цих картонних персонажів, цих ілюзорно лівих та ілюзорно правих, де, як пише у своїй книзі "Істинно віруючий" Ерік Гофер, від лівого до правого – лише один крок (і навпаки).

Бо, їй Богу, це вже навіть не смішно. І мали б Бога у серці, пошкодували б журналістів, бо писати щось про цей minimum minimorum вже немає ні сил, ні бажання, ні здоровля.

А для усіх інших (лівих, правих та центристів) лунають гостросоціальні меседжі від безкомпромісних мексиканців Molotov, цих заокеанських друзів Автономного Опору, хоча радикальність їх слів сподобається й представникам Правого сектору.

Автор: олександр ковальчук
Новини партнерів: