Юрко Вовкогон

Юрко Вовкогон: Війна – це страшно і красиво

олександр ковальчук,  29 березня 2015

Розмова з бійцем добровольчого батальйону ДУК ПС та прес-секретарем МО "Дзига" Юрком Вовкогоном.

Як Ти адаптувався до другої ротації, що змінилось?

Я вже знав, що там буде. Коли ти підготовлений, то вже знаєш, як себе поводити у тій чи іншій ситуації, краще у них орієнтуєшся.

Вже у січні ситуація була набагато гострішою, сильнішими та частішими були обстріли. Вже стріляли якісь саушки та танки. Було набагато цікавіше.

Помітно, що хлопці вдосконалюються і передають досвід іншим (наприклад, з АГС чи СПГ).

Якщо людям не заважати, то вони самі створюють структуру, передають знання і працюють набагато ефективніше, якщо у них є мотивація.

Місцеві якось змінюються?

Місцеве населення у Пісках – це зовсім інший варіант.

Чекай, ПІски чи ПіскИ? Чи ПЄскі?

Воно офіційно називається ПіскИ, але оскільки там українською мовою ніхто не говорить, то назва трансформувалась навіть не у російський варіант (ПескИ), а в совкове – ПЄскі з якоюсь такою непристойною інтонацією.

У Пісках залишилось населення якому вже не має, що втрачати і яке більше здобуло, ніж у них було перед війною, і яке, нарешті, дочекалось свого зоряного часу.

В їхньому розпорядженні залишилось все село і вони можуть ходити у будь-яку хату та забирати все, що їм подобається, а окрім того, ще й приходити до солдатів і просити у них їжу. Напевне, востаннє таке було під час того, що називається Громадянська війна, коли люмпен-пролетаріат нарешті дочекався жаданого.

Старше покоління переважно поводить себе так, як кому вигідніше. Поки там є наші хлопці, то вони просто мовчать, або висловлюють якусь нейтральну думку, хоча деякі навіть прихильно ставляться до України.

Це все рабська психологія. Тертуліан, здається, казав, що раб не мріє про волю, раб мріє про своїх рабів. У них не має якоїсь особливої радості від волі, а що таке Україна вони взагалі не розуміють.

А от якраз молодше покоління, наймолодше, діти, то їм якось змогла передатись уся ця енергетика, вони чистіше це сприймають і для них Україна справді є мрією. Наше бачення України, яка створилася на Майдані, нічим не відрізняється від їхнього. Це нове покоління народжене естетикою Майдану, естетикою вулиці Грушевського.

Наші якось стояли автівкою у селі, а один боєць лишився у ній на варті, і підійшло кілька підлітків 13-14 років та постукали у вікно.

Боєць спочатку не відкривав, але малі почали показувати йому наліпки Правий сектор, Укроп (інші шеврони) і він відкрив їм двері. Вони залізли до нього в машину й кажуть: "Тут навколо всі сепаратисти, але в нас є своя підпільна організація, українська, ми з вами хлопці".

Для цього ми зараз і воюємо. Мені здається, що насправді, війна ще не розпочалася, бо те, що я бачу – це карикатура на війну намальована кров'ю наших найкращих хлопців.

Щось таке, Друга світова з фейсбуком.

Але те, що внаслідок цього народжується нове покоління, яке справді буде цінувати цю мрію, якою ми називаємо Україну, то це однозначно. Нам, головне, лише протриматись. А по суті – ми вже перемогли.

Побачив Твій вірш й згадав Аполлінера, який воював на Першій світовій, і в якого є вірш "Чудо війни" з рядками "Яка то краса ракети що освітлюють ніч Вони підіймаються на власну вершину".

Будь-яка дитина є творчою особистістю, просто потім сірі будні, постійне невстигання, постійні проблеми та неправильне виховання оте притлумлюють.

А так, кожен мусить займатись більш чи менш творчим. Я не є поетом і не хочу цим професійно займатись. Просто з'являється купа вільного часу, ти стоїш в караулі і не маєш, що робити. Кросворди розгадувати не будеш і тому тулиш одне слово до іншого, деколи гарно виходить.

А щодо естетики війни, то естетика руйнації така ж приваблива, як і естетика росту. Естетично воно красиво. Хто пам'ятає вулицю Грушевського в січні-лютому, той зрозуміє наскільки вона була естетично гарною, незважаючи на те, скільки там було горя, страху і сліз.

Війна – це страшно і красиво. Одне з найгарніших видовищ у житті, які я бачив, це коли вночі летять Гради, особливо коли Гради пускають світлячки. Жодні феєрверки з цим не зрівняються.

Те, що записав Артим – це один з багатьох віршів чи просто якийсь один?

Раніше, коли був школярем чи студентом, то писав вірші, щоб повипендрюватись перед дівчатами. Потім писав вірші для того, щоб попертися з друзями, тепер пишу тому, що маю багато часу і відчувається, щоб непогано було б зафіксувати всі ці емоції легко доступними мені методами.

Зараз є три-чотири вірші та ще п'ять недописаних. За кількістю не женуся, бо книжки видавати не буду та й випендрюватися не хочу, я що, якийсь там поет-письменник?

Як людина, яка вісім років пропрацювала обслуговуючим персоналом у митців, я скептично ставлюсь до митців та їх погляду на самих себе. Мені якось ближче хлопці, які збирають сцену, які вішають картини, влаштовують виставки, а самі стібуться з тих митців.

Мені якось краще з ними пити чвертку і сміятися з цих людей, які занадто уважно ставляться до мистецтва та своєї персони у ній.

Мистецтво – це, насамперед, гра та радість і воно ніяк не може призводити до огидної самозакоханості. Коли вона з'являється, то мистецтво закінчується і розпочинається фарс.

Може це так, а може й ні – це лише один з поглядів на мистецтво.

Але всі ті мистці та мисткині пруться від Твого вірша, бо це, типу, правда життя, глас народний, глас Божий.

Не знаю. Це один з моїх тимчасових поглядів. У мене ж не має якогось там єдиного погляду, що ось це так, а це – так.

Просто з'являється купа вільного часу. І що ти будеш робити? Трохи посварився зі своїми уявними друзями, трохи поуявляв як ти катуєш якихось олігархів чи ментів серед ночі з хати виводиш і розстрілюєш, трохи подумав про родину, трохи про захмарні світові проблеми. А далі що? То ж не будеш табличку множення повторювати.

Окрім того, завжди якісь нові враження та емоції.

Нові враження це що?

Лусне щось коло тебе та й будеш знати що.

Насамперед – це спілкування з новими людьми, бо я навіть не думав, що можуть бути такі люди з такими життєвими долями в Україні, а ми можемо жити на одній території і не знати одне про одного.

Є багато людей з Донецька, Маріуполя чи Запоріжжя, які собі гадали, що вони разом з "русскими братьями будут воевать против Китая", і уявляєш, який у них злам особистості мав відбутись?

Не хочу деталізувати поки триває війна, і тому не буду розповідати про їх життєві долі, бо так можна буде ідентифікувати цих людей. А потім, після війни, то таких персонажів не має ні у Гая Річі, ні у Кустуріци.

І це трохи змінена свідомість від недосипання, трохи ти відчуєш той страх, який через людей до тебе теж переходить. Мені простіше, бо я до життя ставлюсь іронічно, але через людей усі ці переживання, біль та сум сильно передаються.

Особливо, коли коло тебе хлопці, родини яких по той бік фронту, або вони не знають, що їхніми близькими сталося, або коли вони тут воюють і не знають, чи хтось там з сусідів не здасть їхню жінку з дітьми.

У нас все набагато простіше, бо жінки та діти у глибокому тилу, в культурному регіоні України. І ми не маємо за що боятися. У них воно все набагато правдивіше і коли ти бачиш, яку ломку життєвих поглядів пережила людина, то не знаю, чи багато з нас би так могли.

Як виникла ідея з Шевченком, щоб так почитати, постріляти та передати культурний привіт?

Сиділи і пили чай з побратимом (поетом, письменником та журналістом) та просто подивились, що це вже 7 березня на дворі, а ще один побратим сказав, що, хлопці, день народження Пророка за два дні й тому треба щось зробити.

Спочатку думали зробити якусь акцію на вулиці Шевченка у Пісках, але у Пісках не має вулиці Шевченка. Було ще декілька варіантів, але потім зупинились на тому, що можна побачити на відео. Просто і вишукано, може, й не вишукано, але так, щоб Тарасові просто було приємно.

Він жив після Гайдамаччини, коли Україна знаходилась повністю в рабському становищі, і мріяв навіть не про те, що у нас є, не про те, що буде Україною і що хтось буде за неї боротися, а мріяв про помсту. Він мріяв про помсту і вершиною цього бажання було помститись так, як, принаймні, гайдамаки.

А ми маємо можливість не помсти навіть, а можливість збудувати ту Україну, яку він трохи бачив. Та й схарило з самого дитинства те пафосне декламування Шевченка. Мені здається, що Шевченко так само спаплюжений українськими патріотами, як Ісус Христос християнами.

Найбільше, що дратувало з дитинства – це гіперпафосна декламація віршів Шевченка цьоцями, які взагалі не розуміють про що там пишеться і для чого. Те рвання на собі сорочок під бетонними пам'ятниками Шевченку і всі ті пам'ятники, щоб відкупитися від нього, щоб поставити галочку, аби тільки не йти його шляхом.

Наробити бетонних пам'ятників, заспівати дуже голосно "Заповіт" і піти пити та знову казати, що ми – патріоти, а ви нічого не розумієте. І ще повчати молодь, як треба Україну любити.

Бо чого ми маємо цю війну? Тому що двадцять років ніхто нічого не робив і тільки сралися через те, хто більше Україну любить: націоналісти чи ліберали. От і маємо. Зло, наче хвороба, воно накопичується-накопичується, а потім прориває. Насправді уся ця Україна була усім до сраки, аж поки не почалося ось це велике зло.

Якщо ще трохи залишатись біля культури, то культурна реакція на цю війну якась, не можна сказати, що дебільна…

Як не можна? Я б сказав, що повністю дебільна.

Якщо говорити про музику (я шукав треки для статті), то в саунді виконавці переважно орієнтуються на репкор, там ще метал, щоб дати більше дісторшину, бо вони вважають, що це найкраще відображає війну…

Це ж має бути агресія.

А у текстах просто повний завал. Положинський починає відверто косити під Висоцького, типу, рвати нерв душі, бо зрозуміло, що проникнення Висоцького у воєнна тематику – це чи не найкраще, що могло бути у Радянському Союзі. А вже повний фініш приходить тоді, коли Цоя заточують під православну естетику і так створюють русский мир по-українськи. Окрім пісні Юлії Лорд "Єдина", треків російськомовного Бориса Севастьянова та веселої панкухи Медового Полину "Льоха, ти сепаратист!" тут навіть не має, що гадати. У цих принаймні є розуміння, що іде війна, бо всі інші цього не розуміють і просто фальшивлять, бездарно копіюють старі зразки.

Будь-які соціальні здвиги – це Клондайк для графоманів. І для кон'юнктури.

Це й є кон'юнктура і халтура.

Будь-що нашвидку настругати на цю тему, а ще сльозу пустити, то це безпрограшний варіант.

Але ваші там пишуть? Та пісня про Донецький аеропорт – це хтось з ваших?

Нє, це Живосил Лютий – такий дуже цікавий дядько, але ось це справді щиро. Я не можу сказати, що він захмарний поет, але це явище, це відродження українського героїчного епосу. І яке б воно не було, воно є щирим.

А щирість і фальш під кон'юнктуру завжди просікається. Принаймні частиною людей, а частиною – ні. Плюс уся та афганщина, я не в поганому значенні цього слова, а в тому сенсі, що якщо співають про наших хлопців, то це вже обов'язково кльова пісня. Це також опускання планки.

Але воно все мине.

Вони шукають адекватну форму та інтонацію і поки їх знайдуть, то вже мине 10-15 років.

Хтось шукає, а хтось відверту кон'юнктурить – три слова до купи склепав і все, однаково підхоплять. Таке ж і журналістиці. Будь-яка новина про війну, добре ти зробив сюжет чи погано, тьфу-тьфу, склепав, трохи правди, трохи неправди – все одно візьмуть, бо ж усім цікаво.

Якщо будуть цікавитись галушками і макаронами на такому рівні, то пісні про галушки та макарони також підуть.

Чи можна сказати, що Піски нікому не потрібні в отому медійному сенсі?

Переважно так і є. Найбільше, що хлопців тішить, так це те, як після теми "а у вас ж там режим тиші" починають дзвонити родичі і казати, що у Пісках щось таке страшне твориться.

Там кожен день щось твориться, але журналісти просто згадують, що давно не було чогось нового з Пісків і тому треба щось написати. Так з'являються новини і ти не знаєш: чи це про вчорашній день, чи про позавчорашній, чи це щось нове, чи це просто щось собі вирішили наперед написати, а воно скоро буде.

Враження таке, що про Піски (як і про весь фронт та війну) пресі потрібно тільки відписатися. Понадувати героїзму, навіяти страху чи якусь зворушливу життєву історію вичепити і оголити перед публікою, а розібратися, що там насправді відбувається ніхто не береться. Взагалі не бачу аналітики над тим, чого сотні життів наших кращих хлопців пускають у м'ясорубку і хто з цього має користь.

Я припускаю, що одним з варіантів закінчення війни може бути те, що її просто перестануть показувати у новинах, і всі на неї заб'ють болт.

Там якісь хлопі лишаться, щось там будуть воювати, та й ті щось трохи будуть воювати. Та й так воно й забудеться і всі далі будуть пити пиво та заробляти правдами-неправдами копійчину.

Побачимо, що буде далі. Там інколи сидиш і думаєш, що, можливо, ефективніше було, якби ти просто вертався назад сюди та робив суди Лінча, можливо, Другий фронт з фізичного усунення корупціонерів та бариг, ментів продажних і суддів.

Можливо, це було б набагато важливіше і потребувало більше героїзму, ніж проти видимого ворога.

Є така думка, що багато хто з пацанів втікає туди від сімей і жінок, бо це армія, там проблем не має. Годують, вдягають, а ти тільки воюй.

Звичайно. Одна з найбільших переваг війни у тому, що там усе набагато простіше. Картинка набагато простіша – ти бачиш, де є твої друзі і знаєш з якого боку твої вороги. Тут такого не має.

Там ти вирішуєш тільки одну проблему. Хай вона буде велика, страшна і важка, але ти її вирішуєш тільки одну, а тут ти борешся зі сумнівами. А з сумнівами боротися набагато важче, ніж зі страхом. Принаймні мені та багатьом хлопцям.

Я там відчуваю себе психологічно комфортно, а приїжджаю сюди і не знаю, за що більше потрібно братися.

Чи більш потрібно щось творити, чи потрібно щось пояснювати людям. Яким саме людям? Що ти їм поясниш? Чи справді в якийсь момент впаде планка і ти станеш на шлях війни з криміналітетом, зі всією цією продажністю і фальшю? Тоді вже страшно робиться за близьких, за рідних.

Я ще для себе не вирішив, але можу сказати єдине, що, можливо, війна й затягується для того, щоб чим більше рішуче налаштованих хлопців лишалося там і не верталося сюди.

Але скільки котлів не роби, вони ж все одно повернуться. Якщо реформи не почнуться, то розпочнуться суди Лінча.

Я не знаю, який шлях кращий, але назад дороги вже не має, після Майдану, після звірств беркутівці, коли ми були готові, не маючи зброї та досвіду, ходити і витягувати їх посеред ночі та знищувати.

Я не знаю як вони далі збираються вертатись на свої посади, як тут в тилу уявляють собі продажні чиновники, що вони далі будуть робити те ж саме, що й за Януковича. Я просто дивуюсь їх сміливості, так би мовити.

Йдуть розмови про те, щоб підписати всі добровольчі батальйони під МВС, бо вони безконтрольні і від них не має користі. Макс казав, що розмовляв з Правим сектором під Маріуполем і ті дивляться особливо підозріло на таке підпорядкування.

Будь-яка структура захоче їх контролювати, бо якщо ти контролюєш добровольчі батальйони, то ти контролюєш можливість спротиву народу. Це абсолютно зрозуміло.

З історії знаємо, що були реєстровці та Запорізьке Військо Низове і тому зараз приблизно ті самі аналогії. Це складне питання і, на щастя, не я його вирішую, бо не володію усією інформацією, щоб сказати як все це правильно зробити.

Для себе мені важливо, щоб у народу була можливість спротиву.

Підконтрольні МВС батальйони, якщо буде аналогічна ситуація з Майданом, сподіваюсь, що не будуть вбивати простих людей, як це ми бачили. Більш впевнений, що принаймні частина з них, якщо дадуть злочинний наказ, не будуть його виконувати.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.