Чи мріють електрольвівці біля андроїдів

Чи мріють електрольвівці біля андроїдів

олександр ковальчук,  17 грудня 2015

Кінець імперії Садового повільно наближається до власного рота.

Провінційна вічність набагато повільніша, ніж столична, де Садового і його молоду команду схавали б за шість днів, а вже сьомого – спокійно відпочивали і навіть не згадували.

Саме тому Садовий насамперед позадкував у святу греко-католицьку віру, де вічність ще повільніша, ніж у Львові, і де йому просто треба смиренно прийняти усі ці нудні дні на дні (хоча трохи не цього хоче інша його половина, не Катерина).

Але кінець його імперії вже близько, хоч так, хоч сяк, хоч круть-верть. І цей історичний момент поволі починають, поки що примарно, ніби у сні, ніби неясно, ніби мимоволі, прозрівати й прибульці-депутати до Львівської міської ради.

Десь там ненароком, майже ненавмисне та ненадового у них зринає думка про те, що вони не люди, а репліканти, роботи, раби. І єдиноріг на порозі – це вже доконаний факт їх пасивності.

Невипадко львівський культорознавеь Шумилович порівнює засцяну львівську сецесію з відомою сценою з Blade Runner. Садовий біжить лезом ножа і тут вже зовсім невідомо, хто він більше – кат чи жертва, і стигматизація його – вже навіть не за Карпатами.

Це розуміють, можливо, не всі, але підозрює багато хто.

Гринда уже зараз, ніби у прямому етері, бачить ці втечі у бабських платтячках та хустинках (хоча показувати на собі, то погана прикмета).

Навіть Процика щось несподіване заскочило у райських кущах.

Навіть Галицька партія щось передчуває у власній темряві (невипадково хтось з них був на Афоні).

Чогось подібного періодично цурається та хоче назавжди спекатись й сама Самопоміч.

І тільки колишній парасоленосець Садового, добродій Шевців, нерозумно либиться сільським дітваком. Після попередньої серії ПЗС він навіть не змінив своїх підстаркуватих окулярів, хоча наїв православну бороду.

Такий псевдо-солідний імідж для солідних паничів пасує йому, немов зайцеві стоп-сигнал. Рука Москаленка (ще один помагай Садового) також завжди напоготові закосити під улюбленого шефа окулярами (хоча у його випадку, це більш доречно).

Садовому, як самодостатньому персонажику, мали б бути осоружними і навіть ворожими для його святої греко-католицькості (яка вірить у чоловічу любов, але не більше) такі вірнопіддані підкати від підлеглих.

Бо ж усім відомо, що ті, хто зжився з окулярами, без них, наче підсліпуваті кротенятка (чого, наприклад, непомітно у Шевціва).

У такій вразливій конфігурації їм завжди притаманне характерне намасте.

На яке завжди знайдеться якийсь намастист.

Хоча й в окулярах у таких, інколи, можна помітити дошкульну розгубленість щирого погляду на цей жорстокий світ готівки та кешу під час якого навіть може відкритися внутрішнє око та заграти вічко.

Хоча, звичайно, не Шевцівим єдиним поповнюється армія клонів Садового.

Окулярна мімікрія під Садового вразила пошестю усіх, хто сидить ліворуч від отця міста (якщо дивитися у сесійну залу його поглядом), тобто Самопоміч. Тут, наприклад, можна нарахувати з десяток окулярників.

Натомість, якщо кинути оком на тих, хто сидить праворуч від отця славного сітіполіса, то таких можна налічити хіба що в одиничному екземплярі. Це хіба що Гутник і ще якийсь пацан.

Пляжний Гутник, чи то їсть молодильні яблука та п’є живу воду, чи то купається у шампанських ваннах, чи то кохається з незайманками, чи то просто робить пластику, або ж просто підсів на якусь фантастичну дієту, але в контексті усього попереднього особливо помітно, як він скинув зайві кілограми, помолодшав та посвіжішав.

Тепер він схожий на новеньку бригантину, що мчить на зустріч вітру під усіма вітрилами, і фор-бом-брам-рей його, вище усіх у всіх навколо.

От тільки у цій новій іпостасі Гутника відразу трохи незрозуміло чого ж більше: дівчачого чи котячого? Золотою серединою цієї здогадки може стати Юрій Куклачов зі бурячковими щічками одного казкового дурника. Саме таким, до речі, Гутника привселюдно хоче зробити Садовий.

Хоча, якби Гутнику тільника, то він відразу б ототожнився з матросом Вакуленчуком з панцерника "Потьомкін" та сміливо пішов на штурм темного минулого, що за декілька років буде втікати городами у бабських сукенчинках.

Але поки Гутнику таке лишень сниться, усіх інших, схоже, що приспала материнська ласкава усмішка Андрія Івановича Садового.

У цей четверговий день сесії Львівської міської ради позіхають усі та кожен.

Позіхають усі та кожна.

Позіхають та бояться, бояться та позіхають.

У такій позі чоловіча половина Самопомочі може спокійно проспати та пропозіхати Україну.

Хоча жіноча половинка Самопомочі не спить, не позіхає та молиться за неньку-Україну у якийсь небачений досі спосіб, якось специфічно склавши долоні та вказівні пальці, ніби це таємний знак приналежності до секті Садового (ніби вулканський салют Спока) у якому можна помітити стартові букви імені та прізвища Садового – С та А (тобто, вірую в Садового Андрія, єдиного бога отця, вседержителя).

У християнській традиції позіхання є ознакою очищення від чогось злого, ознакою виходу з людини бісів.

І чи то львівська Ратуша така намолена за усі попередні століття, що депутати-неофіти виганяються легіонами, чи то так святість греко-католика Садового так благодатно на усіх впливає, але позіхають майже усі та часто.

Закономірно, що від таких навіювань усі, хто не з Садовим (тобто проти нього) зривають з обличчя маски побожності та показують справжнє лице, сповнене пристрастей та спокус.

Інші, у відчаї, що вони досі не з Садовим, хапаються за голову (добре, що не за пістолети).

Франкофон Кужелюк ще більше стає схожим на Д'Артаньяна, тисячу чортів, та кидає усім цим щенятам, усім цим канальям, усім цим портосам, ланфрен-ланфра, кинджальні погляди презирства та зневаги.

Щоб побачити такі метаморфози людської природи, усі ті внутрішні я, варто лише, як у фільмі They Live, вдягнути окуляри правди та зрозуміти, що багато кого з людей вже захопили прибульці.

За такого буяння Садового трояндами лише трохи незрозуміло, чому на такій ізмєні та в такій самопомічній темряві сидить його новий заступник Ростислав Дацків?

Але що там сам Дацків, усі заступники Садового (Пушкарьов, Москаленко та Дацків) йдуть на презентацію власних тіл депутатам, ніби на ешафот, де вже, можливо, незабаром (як написав мудрий Артюр Рембо):

На чорній шибениці нині

Танцюють, висячи, вони

Кістки танцюють Саладинів

І паладини Сатани.

З Садовим постійно треба бути на стрьомі (пальці в рот йому не клади), бо тільки хтось йому заспіває "Je t’aime je t’aime, Oh oui je t’aime", як він відразу "Moi non plus", як тільки-тільки, хтось заспіває йому "Oh mon amour", як він відразу в лоб "L'amour physique est sans issue" (і там, хоч зітхай, хоч плач, хоч пальці кусай, хоч лікті).

Тому ешафотні настрої цих пацанчиків, звичайно, що можна зрозуміти – любов завжди сліпа і там темно, наче у щасті.

Саме тому стільки досвідної драматургії у поглядах зубрів Львівської міської ради.

У Федишина, наче в артиста Джигарханяна.

Та Адамика, який шекспірівським поглядом споглядає сцени "Гамлєта" (особливо з привидом).

Садовий може багато та популярно говорити, навіть стібатися з бідось, він навіть може піднімати руки вгору добрим фріцем, навіть може їх вмивати пилатом.

Але це повідомляє лише про одне – любов тут більше не живе.

Звичайно, що тут лунатиме хіт колективу Rose Royce "Love Don't Live Here Anymore".

Цікаво, як з футуристичним (хоча й достатньо стандартним для свого часу) саундом пісні зустрічається (можливо, запозичається) пізніший саундтрек Олександра Зацепіна до мультфільму Таємниця третьої планети (епізод з планетою Шелезяка, де живуть лише роботи) і так ще більше підсилюється ефект брейк-апу та відчуження колишніх коханців (тут найголовніше не згадувати про найбільший хіт Влада Сташевського).

І Rose Royce за майже чотири хвилин простими словами розповідають про те, про що так побоялася вголос сказати співачка Джамала на альбомі "Подих" зі своїми поетичними заскоками.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.