Зміст статті

13 липня 2017

В очікуванні Пороха

Погідний день Львівської обласної ради в дожиданні майбутнього візиту Петра Порошенка до Львова.

Завтрашній день сповіщає дню сьогоднішньому важливу новину та підпорядковує усі порухи львівських депутатів у благоговійному керунку.

Цей дощовий і такий мінливий день з неустанним накрапанням мжички спонукає усіх львів'ян до режиму економії сил та часу, спонукає до режиму розважання, ощадливості спроб та зусиль.

Львівський бронетанковий завод вже втретє постає у центрі суспільної уваги за звітний період. Двійко перших атракцій закінчилося на території заводу рідкісною клоунадою: одне – балеринами, а інше – радикалами. І щоб не зурочити, щоб не наполохати радість завтрашньої днини (а заодно й важливий президентський сон), сьогодні варто поводитися тихцем і пошепки, крадькома та навпочіпки.

І тому сьогодні на сесії Львівської обласної ради нічого такого, нічого, зокрема, особливого, окрім того, звичайно, що депутати швидко та безболісно затвердили програму заходів для налагодження системи поводження з твердими побутовими відходами у Львові на 2017-2019 років.

Але усе це дрібниці, ниці дрібниці та нікчемний дріб'язок, як і танець маленького єгиптянина у виконанні депутата Львівської міської ради Ігора Зінкевича, який випадково заблукав у кулуарах Львівської обласної ради і про це ніколи не згадають у його мемуарах.

Тому сьогодні усе це навколо (а для когось і навколішки) лише розминка, відновлення еластичності органів та м'язів перед прийдешнім днем. Лише зарядка, щоб спалахнула іскра, руханка, гімнастика. Розігрів перед майбутнім виступом президента.

Тим більше, що про усе це ще коли заповідала сама Марина Порошенко, а якщо про це заповідала сама перша леді, то усі інші леді та ляді скопом мусять уклінно наслідувати та тиражувати її пружний приклад на власних палестинах, а тим більше, на богослухняній Галичині.

Марина тренувалася і нам заповідала тренуватися, а також усім стихійним пролетаріям, вуличним лупанаріям та офісним ламінаріям.

На розігріві майбутнього дійства усі депутати, упокорені Фортуною, такі тихі та спокійні, і лише споконвічний галицький каменяр Качмарик кошмарить застояну реальність Львівської облради криками в нікуди. На чолі їхньої стишеності – уся президія (хіба можна собі уявити, щоб Параска щось отак ніжно жебоніла на вушко Синютці, як це робить Білоус?)

А усі вони (депутати) – дещо позаду, хоча насправді – ледь попереду (бо усе залежить з якого боку дивитися), але все одно разом з ними уся президія (а також гості президії), як плоть їхньої плоті, як плоть народної плоті.

І навіть войовнича Свобода сьогодні більше пустельна та пляжна, аніж агресивна (там тільки Панкевич кудись вовтузиться спідлоба в міазмах жовтого кольору).

Хоч Ганущин й запрошував Садового на сю учту, але його (Садового) запізнілий прихід стає єдиною несподіванкою цього дня. Самопоміч тішиться прибуттю Садового, наче Другому Пришестю Господа нашого Ісуса Христа. Свистун ледве не плаче від щастя, майже не мироточить священною коровою на святі мощі свого благодійника. Блузка Параски своїм відвертим макраме нагадує затишні бабусині сни і тому безпосередньо апелює до щирої авоськи нардепки Подоляк.

Садовий нині підкреслено дипломатичний миролюбець. Він приходить і ці палати смиренно возвеличувати неподалік мудрість депутатів Львівської обласної ради, тобто стібатися з їхньої рустикальної недалекості вниз. Садовий прийшов з миром, а не зі сміття.

Садовий не хоче нікого критикувати у цей заповітний день і тому робить це у кулуарах на приватному брифінгу для журналістів та практиканок з практикантами. Садовий натякає на диктаторські замашки Порошенка, який хоче, щоб усі сиділи (у в'язниця), а особливо його власноручна Самопоміч, яка кісткою стовбичить у ненажерливій горлянці олігархів, цій пащеці блядословного Сатани та усіх слуг його, демонів.

Садовий натякає, але не помічає, що його пролетарська риторика апріорі приречена на дволику янусність (як у фільмі Змова приречених). У мінливому плині цих років, пришвидшеному завдяки вибраним, де тоталітарність неодмінно гряде неподалік абсолютно неважливі, зайві та непотрібні будь-які прізвища, ці присвійники чогось завжди минущого та тлінного.

І Садовий, як президент цієї країни у гіпотетичному і тому гіпнотичному майбутньому, також би поводився так само. А разом з ним і його вірні пси-хіпстери, хунвейбіни, які своїми діями завжди виказують усі вразливі місця будь-якої пропаганди.

Садовий без особливої надії просить журналістів та практиканток з практикантами завтра задавати та задавати Порошенка питаннями про Ryanair, оскільки добре розуміє усю широку перспективу вузькопартійних інтересів місцевих ЗМІ, бо й сам у подібному зауважений не раз чи два.

Після Садового перед очима журналістів (а також практиканток з практикантами) постає Інна Свистун з комунальними сповідями святого міста Львова. Вона уся у білому та невинному, ніби нагою приходить на цей жорстокий світ зі зеленим шаликом благодаті на шиї. Навіть у жовтуватій, кульпарківській палітрі Львівської облради не варто сперечатися про білосніжність її сукенки.

Хтось нерозумний завжди чомусь просторікує про те, що на світі є лише три речі на які можна дивитися вічно. Але усе це безпардонна нісенітниця, бо вічно можна дивитися лише на кобітячий театр, на цю пластику повіву, на цю гру тіней, натяків та нюансів. На усі ці манірні кокетства, млості, знемоги та умлівання. На те, як вона закочує оченятка та заломлює реченята. На те, як вона зітхає д'горі та непомітно входить в образ, який за мить уже буде геть інакшим, ніж ви ще не встигли про нього подумати.

Але схильність пропаганди до перебільшення та перегравання руйнує і цю невловиму стезю цієї самопомічниці. У імітації піднесеного розчулення вразливої душі християнки у цьому грішному світі Свистун стає схожою на акторку Світлану Ходченкову у ролі гречанки Ірини з минулорічної москальської порнографії Вікінг, яка зі стін обложеного Корсуня закохано дивилася на Володимира Святославовича.

Ця нестійка міміка Ходченкової постійно чомусь поблизу фіксації на близькості до психічного розладу. У деяких ракурсах (особливо збоку) її довгий ніс робить з її схудлим обличчям гримасні трансформації духовної скаліченості. Хтось дурний, певне, сказав їй, що так на обличчя виявляється православна юродивість, благодать на парсуні, так би мовити сходить.

Набагато адекватніший приклад з цієї області можна помітити на обличчі американської акторки Наташі Макелхон, більш відомої як Карен – дружини Генка Муді у Californication. Щось подібне, але без православних збочень у психічні відхилення. І сексапіл там такий валить грайливий, а також те, що звикли називати "жіночою мудрістю" обабіч образів сакрального образу Матері.

Про те, що шиза косить ряди Самопомочі ніколи не було відкриттям якоїсь Америки. Тут варто лише вкотре згадати про авоську Подоляк чи потаємні слова Березюка про неймовірного інтелектуала Семенченка.

Свистун також варто більше працювати з Березюком над мовою (як колись з ним працював Садовий, а згодом той назвав його учителем). Вживання слова "данина" поруч зі словом "ультиматум" хоч і хоче стриміти своєї архаїкою до міфологічних потуг Самопомочі, але нав'язливе бачення слідів Порошенка на львівському смітті – це вже щось з області алкалоїдів та пейотлів. Зовсім невипадково приказка "застав дурня Богу молитися" у неї химерно трансформується у щось настільки покручне та песиголовне "пошліть в церкву молитися, шоб лоба не розшибли" (це якесь автопокарання чи що?) Почала як полішучка, а закінчила як сибірячка.

Саме про це показує південнокорейський хіт Asura: The City of Madness (2016) про одного корумпованого мера, якого наче з Садового змальовували. Він, немов Садовий, говорить до прокурора, що його звинувачення адресуються не персонально йому, а усім мешканцям його міста. Можна хіба що сподіватися, що він (Садовий) не ходить голим після прес-конференцій, а підлеглі підтюпцем не намагаються натягнути на нього труси.

І на повному розслабоні тут лунають герої останніх днів Cigarettes After Sex зі своїм треком "Opera House". Танцюють усі. Білий танець. Дами запрошують кавалерів. Повільно. Ще повільніше. Ледь-ледь.

Автор: олександр ковальчук