Армія тіней Станіслава Тарасенка

Його звати Станіслав Тарасенко і він – кіноман. Все починалося, як у всіх, спочатку здавалось, що не підсів і міг зупинитися в будь-який момент, але згодом залежність почала брати своє. Рідко кіноман визнає себе кіноманом, вирішення проблеми ховається у її прийнятті та усвідомленні. Коли ж нарешті осяє – тоді стає пізно. З недугом боротися було марно, тому як казали філософи: "Не можеш побороти – очоль". Так Станіслав став одним зі сподвижників фільмознавчого руху у Львові.

Як і кожна історія, ця також має початок. "Мені це завжди подобалось. Як тільки я приїхав у Львів, років 8-9 тому, мені одразу захотілося подивитися хороше кіно. Провів таке-собі дослідження протягом 2-3 років і дійшов висновку, що хоч покази і влаштовуються, проте їх дуже мало. І насправді, знайти фільм, який би мене зацікавив дуже важко. Ось так усе і почалось" – розповідає Тарасенко. "Я не знав жодної радіопередачі про кіно і ми з друзями її зробили. Ми захотіли організувати кіноклуб, в якому б читалися лекції і показувалися цікаві фільми, – і ось ми маємо "Silentium".

"Silentium" – для кіномана та звичайного любителя кіно – скринька Пандори, в хорошому її сенсі. Широковідомий у вузьких колах “притулок” користується популярністю, особливо тепер, коли Кипопоиск заборонили. Насправді, "кіноклуб" – не дуже вдала назва для "Silentium" – перебиває мене Тарасенко – Це не гурток зацікавлень. Ти не повинен приходити і записуватися, платити членський внесок, ні – ми просто показуємо кіно. Наша основна ціль – показувати фільми. І люди приходять, щоб їх дивитися. Для чого ж ще потрібний кінематограф?”

Справді, важко з ним не погодитися. Основна ціль кіно – робити продукт, щоб його потім дивилися, а "Silentium" неначе зібрання анонімних кіноманів, що прийшли поділитися недугом. І під час чергових таких зібрань розглядається чергова доза: яка вона,  в чому її суть та вибачайте за жаргонізм "як зайшла". Відсіюється увесь неякісний товар і до дегустації допускається тільки чиста проба. До такої "спілки метрвих кіноманів" може приєднатися будь-хто, головне, щоб недуг був то й же ж. Дискусії тут проходять он-лайн, або ж в перщому-ліпшому генделику.

Час ішов і потрібно було якось розвиватися. Як зазначає сам Станіслав: "Потім мені зробили пропозицію в "Коперніку". Протягом року у ньому робився ремонт, завдяки чому ми отримали два прекрасних зали в центрі міста. Кінотеатр нарешті відродився і приймає відвідувачів". Ось так все і почалося з "фестивалями кіно", на все тій же ж вулиці Коперніка. Мало хто знає, проте "Копернік" став "театром Курбаса" серед кінотеатрів Львова. У людей, що ним завідують, є своє бачення на кінематограф і попри новинки, тут в прокат виходять і перли класичного кіно. Тарасенко – один з тих людей, що займається їх відбором.

На прохання окреслити ситуацію трошки детальніше розповідає: "Кожен фестиваль проходить по-різному, цим займаюсь не тільки я, існують ще організатори й менеджери, котрі всім оперують. Дуже багато пропозицій приходять відносно тих чи інших фестивалів. У деякі з них інвестуємо ми, дещо приходить зі сторони. У нас відбувалися фестивалі індійського кіно, прибув посол з Індії у Львів і запропонував свої фільми. Це були сучасні індійські стрічки. Цікаво, що тоді прийшло немало людей. Також ми проводили фестиваль "Фантастичного Кіно",  "Дикого Кіно", фестиваль японського режисера Хаяо Міязакі, це завжди різні теми. Щорічно проводимо знаменитий фестиваль "Польського Кіно", який проходить на Театральній. Тепер у ньому задіяний й "Копернік". Насправді – дуже багато подій попереду. Було б тільки бажання дивитися".

А бажання, як показує статистика, є та ще й дуже велике. Порівнявши кількість проданих білетів тепер, з їхньою кількістю в минулому році, Станіслав підсумовує, що попит на подібні фестивалі зростає. Помалу, проте тенденція все ж є. Скоро хворих у Львові побільшає, і зовсім не тому, що зима. Стояти на місці не можна в жодному випадку, це кредо будь-якої успішної людини. Стояти на місці просто неможливо – якщо у тебе є залежність. Тепер, коли кіномани  мають де дивитися кіно і де про нього поговорити, справа стала за наступним – де можна про нього послухати.

На допомогу прийшов проект з минулого – підкаст "Кіноведи", що освітлював усі аспекти кінематографу. Він уже мав у своєму арсеналі власну, сталу аудиторію, проте не був доступний широкому читачеві. Станіслав про свій перший розповідає, що "Кіноведи" вже більше трьох років виходять в ефір і були першим його проектом. Його мета – говорити про кіно, та говорити багато. За допомогою "Кіновед" ми дізнаємося про кіно. За його допомогою ми починаємо розбиратися в тих чи інших режисерах. Це наша школа. Ми собі власну школу збудували і вчимося там".

Минулого року стартував новий проект Станіслава – онлайн-радіо "Бармаглот". Програма нарешті знайшла своє місце. Наплювавши на стереотип, який каже, що стартувати без грошей складно, спільними силами небайдужих та великими потугами проект таки народився. Зібравши потрібну суму на "Спільнокошті" кіномани отримали радіо, де можна послухати якісно підібрану музику, філософські програми про релігію, музику, літератуту, культуру і, о чудо, про улюблене кіно. Триває постійний розвиток ресурсу, пошук нових кадрів та спонсорів, а сам Тарасенко зазначає, що проект в жодному випадку не є комерційним. Знаючи його пристрасть до улюбленої справи, не вірити – немає жодних підстав. І хоч він досі працює не на повну силу, автори обіцяють перезапустити його у січні 2018 року. На радість усім нам.   

"Інвестиції в майбутнє" – так називає Станіслав кошторис усіх проектів, в яких приймає участь. Наголошуючи на тому, що захмарних сум чи доходів він не отримує. А попри раніше згадані проекти, разом з дружиною займається "швейними" справами з яких і отримує основний дохід. Якщо є бажання, то навіть улюблена справа здатна стати комерційно успішною. А кількість першого, як ми знаємо, завжди залежить від пожертвуваної кількості другого. Тримаємо кулаки за усі вищезгадані проекти, що виховуватимуть у Львові свою мережу домашніх кінокритиків та поширюватимуть хворобу містом.

Передчуваючи ваше запитання, який фільм варто подивитися, Станіслав виокремлює Шляхи Слави Стенлі Кубрика. Воєнна драма, яка досі не має аналогів. Дякувати за запитання не варто.

автор: Любомир Федоришин

фото: Фб Станіслава Тарасенка