Jonathan Livingston "Під зеленими осокорами" (2018)

Ще березневий реліз львівського дуету Jonathan Livingston зі старомодною назвою "Під зеленими осокорами" на дорнівському лейблі Masterskaya Варіанти навіть забули згадати в огляді нових львівських звуків.

І все тому, що десь там на хвилю здалося, що хіпстерські сайти нарешті розкочегарили свою богомдану функцію з відсіювання конкретного мотлоху в сучасній укрмузиці (типу Панчишина) від чогось мінімально кращого. Проте після інтерв'ю колективу Jonathan Livingston (Андрій Пантюх та Гліб Іванов) на Liroom таки варто написати про це настільки провінційне косіння під Ентоні Хегарті (вона ж співачка Anohni) з підвальних берегів Полтви.

Від дуету, який назвався героєм попсової книги Річарда Баха, вже зі старту якось важко очікувати чогось оригінального чи унікального, хоча, певне, ще гірше було б, якби вони назвалися героєм книжки Коельйо. Зрештою, творчість Пантюха неможливо слухати без сміху ще з часів його каверної пародії на Кріса Айзека у шоу Голос країни.

Сюди ж, у сферу карикатурного, можна приплюсувати й тогорічний сингл Jonathan Livingston "Колискова" з вакарчуківською безпорадністю та інфантилізмом. Після триптиху "Польовий" від Мар'яна Пирожка (чи Гич оркестру, зокрема) подібну неосмислену творчість відразу варто називати непоодиноким випадком курячої сліпоти. Вони ще навіть зізнаються, що писали "Колискову" під впливом "У пошуках втраченого часу" Марселя Пруста, але їхні гомосексуальні натяки після такого безликого тексту краще відразу лишати десь позаду чи збоку.

Начебто бароко-поп "Під зеленими осокорами" ніби натякає ілюстрацією на розмиті пограничні території та піонерство в тумані, але насправді це лише переляканий реліз, який беззубо товчеться на місці без будь-якої артистичності навіть Бенджаміна Клементіна. За ним принаймні стоїть дещо сентиментальна історія про пацана, який ішов крізь терни до зірок. В Ентоні – ввижаються бездонні, але ніжні глибини трансгендерного розламу. А у творчості львівського гурту Jonathan Livingston так чудово, на прикладі, намацувально, помітно, як епігонія паразитує на великих історіях та перетворює їх на мертві речі. Всі їхні банальні текстики (бо текстами їх важко назвати) ніби про пошуки, блукання, зміни (дорослішання), але це лише фейк від хіпстерів. Копіювання форми без проникнення у внутрішнє. Одноразове та стерильне невідомо що невідомо для кого, яке нездатне до відтворення нюансів.

Від великого розуму у творчості ще одного львівського фейку можна навіть на секунду запідозрити елементи глузування (гри), але люди з книжечкою Баха за пазухою від природи нездатні до подібного вар'ятства. Jonathan Livingston – це останній елемент пресвятої львівської тріади фейконосців, де вже тусить Христина Соловій зі своєю сатанинською музичкою та перехвалений колектив Один в каное, який ніяк не може з травми нарешті вродити щось путнє, окрім юродивого квиління. І якщо на мить застановитися ось тут, то все ніби логічно у тому, що фейкове місто Львів так безупинно плодить фейкові колективи фейкової музики.