Гуцульська вовчичка

Гуцульська вовчичка

олександр ковальчук,  28 серпня 2018

Реклямний виступ олігарха Антонова посовує обабіч образ Олега Винника у чічкових грудях.

Пісенний виступ львівського олігарха Віталія Антонова з нагоди Дня Незалежності в образі босого гуцула, який нагим приходить у цей жорстокий світ наживи та чистогану, відразу полонив усі жіночі серця на галицьких полонинах.

На тлі брейкових новин про обшуки в концерні "Галнафтогаз" через підозри у фінансуванні тероризму якось відразу стало зрозуміло, що співочий олігарх Антонов не лише може бути місцевою версією Олега Винника, але й цілком самостійним виконавцем. Галицькі палестини вкотре потребують свого автентичного оспівувача. А після остаточної деградації Дзідзя лише співак Антонов може врятувати їх від забуття. Поруч з його альпіністською харизмою, перед його шикарним смайлом а-ля голлівуд емеритний співак Винник не те, що не стояв, він навіть близько не лежав долілиць.

На тлі власника Галнафтогазу співак Винник більше нагадує самозакоханого Ґастона з минулорічного фільму Красуня та чудовисько. Такого собі герцпінкеля на глиняних ногах, який легко розсиплеться від невагомого поштовху руки, і зникне наче дим у горах. Бо, власне, чим менестрель Антонов гірший за більшість представників сучасної української сцени, цієї тьми безликих, інкубаторних проектів? Гроші ніколи не були проблемою для антонівського Галнафтогазу, який завбачливо переїхав зі Львова до Стрия (у рідні пенати), щоб збудувати курорт у Славську. І тому олігарха Антонова легко можна розкрутити над плаєм аж за обрій за ментик часу, як це свого часу і зробили з Винником. Тим більше, що в образі Винника завжди було щось така смазлівеньке, якби сказали кляті воріженьки, непевне, а за скелелазом Антоновим – ніби за Ельбрусом.

Йому легко можна підібрати належний репертуар у каталозі Видавництва Старого Лева і він спокійно може збирати Арену. Львів. Хоча на старті, звичайно, йому б варто було випробувати силу свого пісенного чару у нічному клюбі !Фесту на Старознесенській. Бо не одне жіноче серце відповідного віку натхненно затріпоче від такого звабливого погляду селфмейда. Босий і білий Антонов, ця мрія усіх дзюнь та льоль, може стати ще одним проектом !фестівського холдингу, бо треба ж !Фесту хоч інколи, замість того, щоб вкладатися у нерухомість, хоч раз вкластися у людину, у культуру.

Назарук та Худо нарешті зможуть реалізувати свою предвічну охоту до підтанцьовок. Зможуть, наприклад, стати його, Антонова, Щепком і Тоньком. Худо буде Щепком, а Назарук – Тоньком. Бо скільки ще ці фацети будуть шпацирувати Львовом своїми карикатурними персонажами у креативних луках, фризурах та червоних ногавицях Худо, ніби з польських фільмів 90-х? Треба ж хоч якось змінюватися, хіба нє? Ось, наприклад, предтеча Назарука з фільму Chłopaki nie płaczą (1999).

Антонов в образі гуцула з барткою та гітарою в руках вміло опрацьовуватиме нивку старшого покоління, поки !Фест печихвоститиме наївних хіпстерочків. Тим більше, що він вже ще той міфотворець, оскільки вважає, що гуцули й бойки виживають у горах за рахунок бартки та пісні. Поміж фейків та постправди фейсбучного покоління олігарх Антонов проповідує невимушеність та справжність, проповідує сімейні цінності, бо добре знає, що у горах, які формують характер, волю та особистість, ні ліберали, ні хіпстери, ні геї довго не протягнуть без бієнале довіри.

І як говорить наш любий шеф – неодмінно треба кувати залізо не відходячи від каси. Треба відчувати момент, носом чути цайтгайст, ловити можливість. Бо коли ще суголосся прізвища львівського олігарха Антонова зі прізвищем секс-символу радянської естради Юрія Антонова так зігріватиме серця певного контингенту, цілого континенту любасок настільки спраглого тепла, уваги та ласки у ці відморожені часи? І якщо один Антонов співав: "От их названий ласковых становится светлей. Пройду по Абрикосовой, сверну на Виноградную, и на Тенистой улице я постою в тени. Вишневые, Грушевые, Зеленые, Прохладные", то чому інший, місцевий, наш, не може співати про вулицю Афинову? Не може співати про Хруставкову та Трускавкову, Аґрестову та Румбамбарну? Про вулицю Ренкльод? А після Кнайпових та Ляґерних зверне пан на Аґрафкову і на Андрутній вулиці він засмакує бухт.

Треба лише зловить цю миттєвість та акуратно запакувати її у милий для коханого серця боксик. Хіба не про це співає колектив Always Never на своєму однойменному альбомі 2018 року, де торонтською школою чути за милю?

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.