Допотопна мелодрамка про старомодне повстання розумних риб супроти нерозумного людства.
Провінційна камерність в очікуванні вселенської Катастрофи серіально заламує руки у стрічці режисера В'ячеслава Криштофовича.
В'ячеслав Криштофович, режисер радянської класики Самотня жінка бажає познайомитися (1986), зняв на гроші керівника Офісу Зеленського Андрія Єрмака дещо збочену, так би мовити, провінційну версію Меланхолії Ларса фон Трієра (сучасний варіант Жертвоприношення Тарковського) з годинниковим бергманізмом та пострадянським душком. Його Передчуття з іхтіологічним парафразом культової цитати "чим більше я пізнаю людей, тим більше мені подобаються собаки" бавиться рекламним слоганом "у житті потрібно все робити вчасно", але це максимально невчасне та застаріле кіно попсової фільозофії.
Усі спроби есхатологічного імпресіонізму від Криштофовича трощить його потяг до метафоричної лоботомії, ніякий сценарій, дубові діалоги та дерев'яні персонажі, яких неустанно переграють його актори. Музика фільму настільки виразно застаріла, жахлива та сентиментальна, що її навіть не рятує те, що вона інколи нагадує саундтрек до радянського кіно про капітана Немо. Все у Передчутті настільки ветхе, картонне та бутафорне, що навіть не вдасться відмазатись провінцією. Його провінціяльна містика (фінал Пуччині) плавно перетікає в недомагічний реалізм (побиття німого дивака) і майже закінчується трешем а-ля Sharknado.
Дивно, що всю цю серіальну природу фільму не розтягнули на цілих двадцять серій для вдячних глядачів. Зате у Передчутті активно, навіть нав'язливо розкривається тема циць, є ментик сексизму, шматочок сексі від коханки Володі та жарти про інвалідів. І навіть прощальний секс на пляжі між хлопчиком та дівчинкою з великими хрестиками на юних грудях. Ні, нічого такого відвертого перед Катастрофою. Усе благочинно та православненько, оскільки все вказує на те, що Криштофович не так екоактивіст якийсь там малолітній, як кафоличний реалізатор біблійної цитати з послання апостола Павла до Римлян (8, 22) про стенання всього тваринного світу в очікуванні з'явлення синів Божих.
Приморський комізм Криштофовича також вже зовсім безглуздий у своїх спробах беззубого копіювання приперченого одеського колориту чи в сценках з місцевою міс Марпл у суді. Натяки на абсурдний гумор такі ж безсилі, як і показ судового канцеляризму (це точно не його стрічка Дрібниці життя 1980 року). Він застряг з цим пострадянським мисленням десь у 90-х зі своїми продавчинями з бітами та рекетирами. Саме тому біля цієї халтури можна відразу поставити ранні фільми режисерки Гуцулки Ксені чи порнографію на кшталт Готель Едельвейс. Провінційна застиглість ніяк не виправдовує безодню безглуздого сценарію, де можна навіщось зловити і спілбергіанського Шиндлера під час сімейної Катастрофи (щось червоне у монохромному кадрі), і зайву кон'юнктуру з атовцями, де він довго, нудно та детально показує рух колони з бронетехнікою під тужливу мелодію.
Криштофович так нагнітає своїми кораблями на горизонті, ніби зараз буде кінець світу чи вторгнення прибульців. Але його радянський гуманізм забиває на подібні варіанти розвитку. У згадках про зниклий труп Володі, який вірив у реінкарнацію, накльовується сюжет фантастичного горора, але де там. Ні тобі якось Тюлькомена, ні бичків у томаті (кривавий слешер), ні жодного сюру (оставайся мальчік с намі, будєш нашим каральом), ані якогось боллівуду про помсту реінкарнованої рибки. І чому хижка німого дивака на березі моря не могла стати хижкою анонімного викрадача Губки Боба та Патріка Зірки?
Відразу місцевих режисерів до клятого Голлівуду ще можна якось зрозуміти, але чому тоді Криштофович не продовжив тему радянської фантастики Акванавти (1980) про велетенську манту з людською пам'яттю чи шикарну тему радянського фантастичного серіалу Люди і дельфіни (1983)?
Замість цього Криштофович патетично лишає на екрані відкритий фінал, де риби – молодці, люди – гондураси, а режисер – гуманіст. І де тоді люблячі риби, які задовбались вірити у людей, і тому напали на них, щоб припинити всі війни на планеті Земля? Хіба це не косяки риб збудували ці кораблі на горизонті (привіт бджолам з Оггі та кукарачі) та пішли війною на людей? Де хоча б риби-мутанти на металевих ногах, які намагалися знищити Японію в аніме Gyo (2012)?
Коханка Володі так сидить на березі моря і чогось чекає, наче саме він зараз вийде з моря на берег якимось чорноморським Акваменом з оголеним торсом та забере її з собою на дно. Володя – Іхтіандр чи Криштофович так надихався оскароносцем The Shape of Water (2017) Гільєрмо дель Торо? А де тоді у Передчутті геї? А де хоча б віче українських риб, які патріотичними косяками пускатимуть москальський флот на дно? Тож у книзі Богдана Жолдака "Укри" вже був дрон-дрозд з якого вилітали комарики-гвідони, щоб замочити Путіна в таємному бункері.
фото: kinoafisha.ua