Казка старого мельника

Багатостраждальне кіно режисера Олександра Ітигілова перепльовує у своєму лютому треші навіть маразматичну стрічку Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке.

Історія фільму Казка старого мельника розпочалась у 2013 році та закінчилась у 2015. Ще п'ять років фільм режисера Олександра Ітигілова намагався вийти в прокат. І краще б він на тих великих екранах не з'являвся, а відразу десь зникав у забутті. Його шароварний примітив у своїй православній сентиментальності видає такий лютий треш, що відразу стає поруч зі стрічкою Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке та подібною халтурою а-ля Фортеця Хаджибей, Тільки диво чи Поліна і таємниця кіностудії.

Казка старого мельника нагадує страшний сон якогось хохла з рагульського серіалу Великі Вуйки, а оскільки тут в кадрі можна помітити артиста Володимира Горянського, то можна спокійно вважати, що це бухий сон голови села Великі Вуйки Василя Васильовича Микитюка. Це ще одна спроба нового українського кіно поєднати голлівудські масштаби з естетикою радянських казок Олександра Роу. Спроба знову настільки невдала, що просто вражає своєю примітивною мораллю та сценарною безхребетністю.

Увесь цей убогий постмодернізм наче й бачив чехословацькі казки на кшталт Tři oříšky pro Popelku (1973), Zlatovláska (1973), Malá Morská Víla (1976), Arabela (1979) чи Třetí princ (1982). Щось там собі пам'ятає про радянські казки, типу, Іванко і цар Поганин (1984) чи Після дощика в четвер (1985), діснеївську Відважну (2012) з цитатами з Робін Гуда (1991) і навіть Володаря перснів (2001). А, можливо, що навіть бачив Under the Skin (2013) зі Скарлетт Йоганссон в ролі інопланетянки. Але примітивність, пафос, треш та відсутність будь-якого натяку на акторську гру розриває цю халтурку на дрібні частини.

На готичній території Миколи Гоголя в казковій лавсторії про бурсака Миколу та дівчинку Христинку режисер Ітигілов мав би більше думати про Вія (1967) Костянтина Єршова, але його більше надихає трешик нової російської інтерпретації Вія в 2014 році. Тому на яке таке одкровення має очікувати глядача у цих кілометрових (буквально) шароварах, окрім відвертої маячні за державні кошти? У Казці старого мельника халтурять навіть під час переозвучки зі шаленим розсинхроном, а тому своїми голосами розмовляють лише декілька персонажів, а за Хостікоєва чомусь балака якийсь інший вуйко. Тіні трешевої Роксолани блукають тут десь поблизу, і тому трохи дивно в кадрі бачить саме Наталю Сумську, а не її сестру Ольгу.

Увесь це непотріб кудись би мусив вивезти начебто комедійний дует Ірми Вітовської та Остапа Ступки, але на території примітивного гумору вони змушені лише займатися безтолковою біганиною та давати поруч з їжею міміку стрічки Вечори на хуторі біля Диканьки (1961) Олександра Роу. Примітивне моралізаторство фільму Ітигілова наосліп плутається у феміністичних натяках та анекдотах про підкаблучника та грім-бабу, а тому навіть не намагається у своїй квазіхристиянській суєті відшукати ось тут, майже поруч, метафору боротьби православного люду проти квірної нечисті, де так би рулила свята вода. Зате у фіналі тут танцюють, наче в Боллівуді, а головні герої закохано скачуть у широкий світ.