Зміст статті

23 листопада 2021олександр ковальчук

Tadey "х̶е̶й̶т̶ ̶с̶п̶і̶ч̶ / zona примирення" (2021)

Львівські адепти Василя Васильціва з блаженним примітивом матюків та Будди.

Дебютний альбом дуету львівських братів Тадея та Юрія Сиглових дає Василя Васильціва з усією щиросердною безпосередністю притрушених аутсайдерів-графоманів.

Якби хтось 15 років тому сказав, що багатогранна творчість Василя Васильціва надихне десь там у майбутньому когось на послідовне копіювання його кальмарчиків, то у це б ніхто не повірив. Але ось, львівський дует Tadey робить це у 2021 році на альбомі з достатньо дурнуватою назвою "х̶е̶й̶т̶ ̶с̶п̶і̶ч̶ / zona примирення".

І це, до речі, єдина мемічність, яка виникає з їхнього наївного примітиву. Ще смішніше було б, напевне, тоді, коли брати Тадей та Юрій взагалі не випускали цей диск, а спалили б його десь в анонімному місці, яке неможливо знайти на карті, якої ніхто ніколи не тримав у руках.

Тут варто відразу зазначити, що дует Tadey у своїх васильціесках має значно винахідливіший саунд, який хилить їх переважно кудись у бік фолкотроніки десь у районі 2007 року. Можливо, що біля них ще можна було згадати львівський проєкт Pilikayu з альбомом "Людина доросла" (2020), але краще не треба.

Поза тим вони ретельними послідовниками знімають услід характерні інтонації та синтаксис Васильціва з тією особливо інфантильною атмосферою наївного примітиву та притрушеного блаженства. Звісно, що у цих пісеньках можна шукати щось панківське, але випускати нині щось настільки аутсайдерське за покликом серця, то вже давно не новина чи проблеми в новій українській музиці. Можна, звичайно, десь тут побачити й пародію на Васильціва (і навіть на соціальну совковість Паліндрома), але навіщо, якщо це не якась кревна мста?

Графоманія дуету Tadey відверто харить своїм аутичним надривом у тій мемічній немічності 15 років потому ("Сердечний Шов"), а тому, схоже, вони не матимуть своїх персональних Esthetic Education, які б оспівали на всю країну цей рівайвл львівського феномена, який колись став предтечею усього трешу в новій українській музиці.

Їхня хвороблива одноманітність у своїх найгірших зразках ("Шкільні Стадіони", "Що ж Не так Зі мною?", "Спеції") сягає якогось особливого дна, коли переходить на речитатив. І це такий треш (особливо коли вони цитують "Вону" Плачу Єремії), який ще тре пошукати у наших палестинах попри увесь його нинішній масив ("хочеш хайпу – на коліна – соси" у "Найцінніше").

Однак попри увесь цей маразм львівському дуету Tadey таки вдається своїм непотраплянням у ноти на хвильку причаститися того особливого ефекту аутичного випадання зі світу. А коли вони перестають вдавати з себе Василя Васильціва частинами, всю ту юродиву чудасію, то взагалі підіймаюся на вищий рівень ("Невротик", "Порожні Кімнати", "Вода"), де навіть обганяють в ієрархії львівського фолку такого собі Макса Пташника.

Це, звичайно, не Maximilian Hecker. І вже точно не Homeshake.

А у треці "Паралельні Лінії" Васильців ще навіщось плутається під ногами у підручної, а тому такої розміреної умиротвореності ісландок amiina.

Але там, де він щезає повністю навіть натяком на тінь ("Невротик", "Порожні Кімнати"), львівському дуету Tadey у своїх текстах (вже значно кращої якості) таки вдається на мить вивільнити на білий світ Божий те невловне відчуття чогось автентичного, живого та справжнього. Відчуття полегшення після сповідальної довірливості невідомому слухачеві.

Автор: олександр ковальчук

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.