Доки є чим дихати "Каріатиди" (2021)

Приватне об'явлення львів'янина Макса Чухліба у проєкті Доки є чим дихати з альбомом "Каріатиди" (2021).

Музичний нерд Макс Чухліб засвітився на львівських теренах після ютубівського інтерв'ю з Мар'яном Пирогом та Паліндромом. У першому він благообразно адорував на іконку Ніка Дрейка та наївно петрав про якісь міфічні скрєпи у Львові, а в другому вже зовсім нерозумно називав пубертатний репчик Паліндрома чимось інтелектуальним та навіть вважав недалеко його місцевим еквівалентом Каньє Веста та Кендріка Ламара.

На нивці фолку львівський меланхолік Макс Чухліб відверто зізнається в поклонінні Ніку Дрейку, Марку Козелеку, Бон Іверу, Елліоту Сміту та Суф'яну Стівенсу (а тому якийсь наступний його диск мус називатися "Галичина"), але деякі його інтонації на альбомі "Каріатиди" подекуди більше вказують на те, що він хоче давати щось з Death in June, і тому так химерно тут після голосу Стуса ввижається щось цоєвське.

Щось тоталітарне тут й справді є в тому, як нетлінні кумири Макса Чухліба нависають своїми гігантськими тінями над його юнацькими плечима. Він так блукає дзеркальним лабіринтом запозичених звуків у пошуках себе, як і Вакарчук блукав тінями своїх старих образів та символів на альбомі "Оранжерея" (2021).

У Вакарчука та Чухліба цей процес за червоною ниткою лишає по собі ледве відчутний горорний присмак. Але якщо з Вакарчуком усе вже зрозуміло у дзеркалі, то в Чухліба ця форма адорації нетлінним кумирам інколи нагадує вперті, але невдалі спроби позбутися їхнього впливу, щоб десь там незабаром урочисто скинути їхні мощі з пароплава сучасності.

Приватний апокаліпсис Чухліба у проєкті Доки є чим дихати якраз і потребує того об'явлення, де все таємне стане явним. І цим своїм тріпом в божевілля він значно цікавіший, ніж львівський колектив Один в каное, оскільки у них є лише одна побожна поза, а у нього місцями просто невдалі (чужі) інтонації для свого досвіду.

У нього все ок і саундом, і з текстами, а тому в небесній ієрархії львівського фолку він має бути десь між Мар'яном Пирогом та Артемом Бембою (з одного боку) та Один в каное та Максом Пташником (з іншого). На цій стадії наслідування він ще не завжди розрізняє нюансів інтонації, а тому так інколи ще шумить зерном у своїй дещо кумедній лоуфайній щирості. Якщо у Пирога та Бемби вже є свій автономний світ з розгалуженою міфологією, а Один в каное попри весь свій кос під австралійців Angus & Julia Stone все ж має такий-сякий мікросвіт овочів, то у Чухліба наразі лише триває первозданний хаос.

Саме тому його так штормить від котиків на обкладинці, наївного помноження слова "сублімація" у пресрелізі та зайвих згадок про дерев'яного Сашу Буля. Тим більше, що конкретно трек "Через полум'я" відразу кращий, ніж уся дискографія того буковинського Буля.

Чухлібу потрібно щось робити зі своїми (чужими) інтонаціями, оскільки від того аутсайдерського аутизму йому вже доведеться брати кумирами не умиротвореного Дрейка чи багатослівного Козелека, а самого Даніеля Джонстона ("Київ", "Трохи більше надії" та "(Еріху Фромму)", де усі пошепки так нагадують ще й про Current 93).

Попри всі привіти своїм безсмертним майстрам гітари ("Я не заслуговую на зорі", "Живий", "Сонце"), де інколи ввижається навіть Білл Келлаген, Чухліб якраз значно цікавіший своїми рейдами на пустельну територію. Уся його сила нині саме там, наче він ще трохи прихований фанат апокаліптичних проєктів Wovenhand та 16 Horsepower від Девіда Юджина Едвардса ("Каріатиди"), але незабаром вже явить себе світові повністю.

А тому дебютний альбом проєкту Макса Чухліба Доки є чим дихати якось відразу вказує на те, що саме днесь настав час зректися кумирів молодості, які увесь час бовваніли над ним своїми тінями, та, можливо, спробувати причаститися творчости інших виконавців.

Наприклад, прекрасного Джона Мартіна чи прихованого від чужого ока проєкту Birch Book (особливо трек "Life's Lace" у саме альбомному варіанті (на 49:33), а не в тих декількох окремих варіаціях на Ютубі, тому що це зовсім різні речі).

Тому що всі давно знають, хто вбив Лору Палмер та підставив кролика Роджера. Деякі лише нещодавно дізналися, хто вбив Тіма Коно. Але хто ж такий Макс Чухліб?