Скажені сусіди

Бездарна халтура з несмішної франшизної клініки Скажене весілля знову на українських екранах. Навіть під час війни.

Усе, що може запропонувати глядачам студія 1+1 – це лише кал та уроди. Непогана французька ідея, яку тупо стирили місцеві рагулі, швидко виросла у їхніх руках на чолі бездарним сценаристом Миколою Куциком у франшизну халтуру, яка ніколи нічого не мала спільного з гумором.

Ще якось можна було зрозуміти існування цього примітиву на екранах до війни, але нині цю безпардонну халтуру почали ще й називати культурним фронтом та підписувати слоганом "нація, що сміється – непереможна". А за таку культурну профанацію під час війни вже варто боляче бити та виганяти з професії.

Це аматорське кривляння місцевих акторів та селебів ніколи не мало жодного сенсу, окрім українофобського наративу а-ля радянський фільм Весілля в Малинівці (1967) з хворобливими фантазіями російськомовних мешканців України про шароварних хохлів. Але немає нічого дивного, на жаль, у тому, що ця трешева відрижка довоєнних часів знову виходить на українські екрани.

Наприклад, актор та продюсер українофобських серіалів Останній москаль та Великі Вуйки, які також існують у всесвіті Скаженого весілля, Юрій Горбунов вже встиг успішно перевзутися та з'їздити ведучим на Каннський кінофестиваль, щоб пафосно упосліджувати російське кіно своїм костюмом. А творці франшизи ще обіцяють навіть цілий серіал. Власне, й Скажені сусіди ще, схоже, матимуть якесь продовження, оскільки ці майже дві години блювотної нудоти не закінчилися нічим фінальним.

Франшиза Скажене весілля ніколи не мала нічого спільного не лише з гумором (несмішна комедія – це вирок для всіх її творців), але й з реальністю. У всесвіті Скаженого весілля немає жодної війни, і не в сенсі якихось екранних подій, а в амебному мисленні її режисера та сценаристів, які зафільмували купу матеріалу, яку потрібно кудись впарити.

І попереднє кіно режисера Скажених сусідів Олега Борщевського про контрабас Дзідзя, і попередні фільми та серіали сценариста Миколи Куцика завжди паразитували своїми недоїдками на радянських комедіях Леоніда Гайдая. Але який сенс цитувати Гайдая у фільмі 2022 року під час війни з Росією та ще й називати це культурним фронтом? Ок, це можна назвати тяглістю їхньої рагульської традиції, але навіщо у Скажених сусідах радянський хіт Раймонда Паулса "Залатая свадьба" ("бабушка рядишком з дєдушкой") та для чого Ашот цитує Іронію судьби, ілі С льогкім паром (1975) Ельдара Рязанова?

Поза політикою Скажені сусіди є ідеалом місцевої халтури, зразком несмішної комедії, де ніхто нічим особливо не париться (фінгал Горбунова чи двері Задніпровського з ключами Ашота). Це нудотне та передбачуване дійство на нивці сентиментальної театральщини можна було закривати на десятій хвилині. У цьому аматорському кривлянні немає жодної ідеї, хоча у стрічки аж чотири сценариста.

Халтурний слепстік породжує лише допотопні приколи для дитячого садочка, де потрібно сміятися з качечок на трусах, дірки на сраці, пісеньки "Мій хлопець – лох" чи з того, як голуби обсирають автівку. На цьогорічному Чілдрен Кінофесті була австрійська стрічка про школу Францові історії Йоганнес Шмід, і там Куцику та компанії не дали б навіть гівенце прибирати за акторами.

Натяки на пристрасний араратський секс важко назвати абсурдом. Пердячі приколи навіть приблизно не The Man from Toronto (2022) з Кевіном Гартом. А в токсичній біганині двох інфантильних бугаїв-сексистів немає навіть дещиці чогось феміністичного. І навіщо з мами робити аж настільки виняткову тупицю?

Горбунов своїм кривлянням намагається давати провінційний крінж, але навіть тут його вже перегнали його ж епігони з рагульського фільму Любов та блогери (2022), де також можна побачити Задніпровського та Приходько. Продюсер Куцик гадає, що він стібеться зі сімейки тупих расистів та рагулів (кафе "Княгиня Олька"), але його імпотентний сценарій здатен лише на куце цитування Home Alone (1990).

У світі обов'язкового продакт-плейсменту у фільмах стрічка Скажені сусіди може обдарувати глядача лише найтупішим гумором у новому українському кіно, бо де ще з Парижів везуть на Поділля подарункову вувузелу, ніби Чемпіонат світу з футболу у ПАР 2010 й досі триває.