Ясон Малина "Icarus" (2023)

Ретроспективний слоукор з натяками на потойбічну подорож на малому човні безмежним Всесвітом.

Ефірний слоукор від проєкту Ясон Малина може бути таким собі приколом від шанувальника американця Джейсона Моліни (Jason Molina), сольного виконавця, а також учасника проєктів Songs: Ohia та Magnolia Electric Co. Однак потойбічна перспектива на альбомі "Icarus" (2023) хилить у зовсім іншу глибину.

Цей прикол є одним з найкращих українських альбомів 2023 року. І якщо це прикол, то, схоже, що так легко зі смертю у нас вже давно ніхто не жартував. З поміж підозрюваних на автора цього проєкту можна було згадати аутсайдерський фолк Сергія Борича, якби він зрікся сирітського вокалу та безпорадного толстовства. Можливо, що це проєкт когось з гурту Renie Cares. Зрештою, це не так вже й важливо перед цією спокійною та настільки цілісною ретроспективою з вічності.

Цей тихий слоукор з відблисками класичних 90-х смиренно приймає все, що йому приносить вода ("Пустка", "Сліди", "Вирій", "Туга"). У ньому немає ні страху, ні передчуття загрози, ані чогось хворобливого. Ледь помітна іронія власноруч викриває цей оптимістичний фаталізм, адже її ретроспективна оптика оглядає все попереднє вже з потойбіччя.

Це з певного боку навіть таке собі кіно для себе. Соромитися тут вже нічого, а тому щедрих натяків на нинішню точку перебування ліричного героя у кожному треці досхочу ("Я повертаю звідки прийшов, я буду там, де дім знайшов", "Ми на малому човні пливемо крізь всесвіт безмежний. Та зовсім не страшно мені", "Тепер годинник врешті став", "Найстрашніше горе ніщо у вічності").

Довершена лірика своїми теплими (живим) інтонаціями зображає той міфологічний світ біблійними картинами ("Колискова"). Поволі призвичаюється до нового стану і вже навіть здатна на мельодійні викрутаси та певний потойбічний абсурд на кшталт "повір, ніколи не забуду, якщо щось буду пам'ятать" ("Пошепки", "Ікар"), де можна обережно згадати Мертвого Півня чи Артема Бембу.

У певний момент альбому навіть слухач може радо відірватися від цих подорожніх картин, щоб розпочати в Україні пошук послідовників Galaxie 500, побігти приспаною думкою за чимось своїм. Проте навіть з поступовим, потрековим приготуванням до відходу засвіти останній трек "Прощання" легко збиває з ніг.

Це настільки сильна поезія чи це вже настільки відверта реальність? "На душі так легко, бо позаду стільки гарних днів. Ми постійно відтягуємо кінець та, схоже, він уже назрів. Прощавай жорстокий світе, я не шкодую ні про що. Зігріваючи тебе, втратив я своє тепло". Хто ти, Ясоне Малина?